14.

   Наступні три дні злилися для мене в один нескінченний, сірий тунель, де єдиним джерелом світла був рівний, ритмічний стукіт його серця на моніторах.

Я перетворилася на привид приватного крила клініки. Віктор і його люди намагалися відправити мене додому, привозили їжу, яку я ледве могла проковтнути, і свіжий одяг, але жодні вмовляння не могли змусити мене покинути ці стіни. Я спала уривками, скрутившись у незручному шкіряному кріслі біля ліжка Назара в палаті інтенсивної терапії, куди мене все ж таки пустили після довгих перемовин з головним лікарем.

Моє життя звузилося до меж цієї кімнати. Я навчилася розпізнавати кожен звук апаратів, кожен рух медсестер, що приходили міняти крапельниці. Але найбільше я вивчила його обличчя. Я годинами дивилася на нього, вивчаючи кожну рису: різку лінію вилиць, густі вії, що відкидали тіні на бліду шкіру, ледь помітний шрам над лівою бровою, про походження якого я раніше ніколи не запитувала.

Назар був у комі, але лікар запевняв, що це медикаментозний сон, необхідний для відновлення після важкої операції та крововтрати. "Його тіло бореться, Єво Миколаївно, — казав хірург, перевіряючи показники. — Залишається тільки чекати".

І я чекала. Я розмовляла з ним. Тихо, щоб не турбувати персонал, я розповідала йому про те, що відбувається в "Obsidian Bay", переказувала звіти Віктора, який тепер ділився зі мною інформацією, визнаючи мій новий статус. Я читала йому вголос, просто щоб звук мого голосу заповнював гнітючу тишу. Я тримала його за руку, переплітаючи наші пальці, відчайдушно намагаючись передати йому своє тепло і свою віру.

Це сталося на четвертий ранок.

Сонце тільки-но почало пробиватися крізь жалюзі, малюючи золотисті смуги на білій ковдрі. Я сиділа поруч, поклавши голову на край ліжка, моя рука звично спочивала в його широкій долоні. Мене хилило в сон, коли я раптом відчула це.

Слабкий, ледь помітний рух.

Його пальці — ті самі, що три дні лежали нерухомо, мов крижані, — здригнулися. А потім повільно, але впевнено стиснули мою руку у відповідь.

Я різко підняла голову, і залишки сну вивітрилися в ту ж мить. Серце забилося десь у горлі.

— Назаре? — мій голос зірвався на хрипкий шепіт.

Я підвелася, нахиляючись над ним. Змінився ритм дихання, апарат штучної вентиляції вже відключили напередодні, залишивши лише кисневу маску, і тепер я чула, як він робить самостійний, глибокий вдих.

Його темні вії затремтіли. Здавалося, йому потрібні надлюдські зусилля, щоб підняти важкі повіки. Спочатку він лише трохи примружився від світла ламп, але за мить його очі розплющилися повністю.

Ці неймовірні, глибокі, сіро-сталеві очі. Спочатку в них була порожнеча і розфокусованість, притаманна людям після тривалого наркозу, але вже за кілька секунд його погляд став осмисленим. І він сфокусувався прямо на мені.

Я не витримала. Сльози, які я так довго стримувала, намагаючись бути сильною, раптом бризнули з очей, обпікаючи щоки. Я стиснула його руку обома своїми долонями, підносячи її до своїх губ, і на моєму обличчі розцвіла найширша, найщиріша посмішка за все моє життя.

— Ти повернувся, — прошепотіла я крізь сльози, сміючись і плачучи одночасно. — Господи, ти повернувся до мене.

Він дивився на мене кілька довгих секунд, вивчаючи моє заплакане, але щасливе обличчя. Під кисневою маскою його губи ледь помітно ворухнулися. Я обережно, тремтячими пальцями, зсунула маску на його підборіддя, щоб почути.

— Ти... — його голос був хрипким, слабким, зовсім не схожим на звичний владний баритон, але в ньому вже вгадувалися знайомі іронічні нотки. — Ти знову розвела сирість, Єво?

Я тихо розсміялася, витираючи сльози тильним боком долоні.

— Тільки тому, що ти змусив мене чекати цілу вічність, Горський. Я ж казала, що не підписувала згоду на розірвання нашого контракту.

Куточки його губ слабко сіпнулися вгору, утворюючи ту саму зверхню, але зараз таку рідну і теплу усмішку. В його очах, незважаючи на очевидний фізичний біль і виснаження, світилася тиха, глибока радість. Він був радий бачити мене. Не Віктора, не лікарів, не своїх охоронців. Перше, що він шукав поглядом, прокинувшись на межі між життям і смертю, була я.

— Я чув тебе, — раптом тихо промовив він, і його великий палець ледь відчутно погладив мою шкіру. — Там, у темряві... Я чув, як ти наказувала мені жити. Хіба я міг... відмовити своїй дружині?

Моє серце зробило кульбіт і стрімко впало кудись у район сонячного сплетіння. Він чув. Він пам'ятав мої слова.

— Більше ніколи так не роби, — серйозно сказала я, дивлячись йому прямо в очі, і моя посмішка стала ніжною. — Ніколи не кидайся під кулі.

— Я завжди захищатиму те, що належить мені, — просто відповів він. Це прозвучало не як заява власника чи боса мафії, а як клятва чоловіка.

Я натиснула кнопку виклику персоналу. За мить у палату влетіли медсестра та черговий лікар. Мене м'яко, але наполегливо відтіснили вбік, щоб провести огляд. Але навіть коли навколо нього метушилися медики, перевіряючи рефлекси, тиск і роботу легень, Назар не зводив з мене очей. І я не відводила своїх. Між нами, серед цього стерильного хаосу, простягнулася невидима, але міцна нитка, яка остаточно перекреслила все, що було до цього пострілу.