13.

  Лікарняний коридор приватної клініки зустрічає мене непривабливим, стерильним холодом. Тут немає величі й розкоші «Obsidian Bay», немає мармуру, кришталевих люстр і м’якого світла. Лише сліпучо-білі кахлі, монотонне гудіння ламп денного світла та важкий, в'язкий запах медичного спирту, хлору та медикаментів, від якого нудить.

Я сиджу на жорсткому металевому стільці під дверима операційної, втупившись у власні долоні. На моїх пальцях, під нігтями, на манжетах шовкової блузки — його кров. Вона вже встигла підсохнути, перетворившись на іржаво-коричневі кірки, що стягують шкіру, але мені досі здається, що вона пече. Медсестра двічі підходила до мене з вологими серветками, склянкою води та якимись таблетками, але я обидва рази мовчки хитала головою, не в змозі вимовити й слова.

Якщо я змию цю кров, якщо дозволю хімії приглушити цей пекучий біль у грудях, це означатиме, що реальність остаточно наздогнала мене. А поки я сиджу тут, скаменіла, брудна і розгублена, якась частина моєї свідомості все ще тримається за ілюзію, що це просто жахливий сон. Що зараз відчиняться двері, вийде Назар зі своєю звичною зверхньою усмішкою, поправить манжети й спитає, чому я влаштувала таку драму.

Але двері операційної залишаються зачиненими. За ними вже понад дві години триває боротьба за його життя.

«Куля пройшла навиліт. Не зачепила органи...»

Його хрипкий, знесилений голос розриває тишу в моїй голові знову і знову. Він намагався мене заспокоїти, стікаючи кров’ю на розтрощеному паркеті нашого ресторану. Навіть тоді, коли його власне життя висіло на волосині, він думав про те, щоб я не збожеволіла від страху.

Я заплющую очі, і перед внутрішнім зором миттєво спалахує картина: хижий погляд Валієва, чорне дуло пістолета, спрямоване мені в груди, оглушливий звук вибуху скла і масивне тіло Горського, яке збиває мене з ніг, закриваючи собою від смерті. Він не вагався ні секунди. Владний, холодний, розважливий чоловік, який звик прораховувати кожен свій крок, контролювати кожну деталь і маніпулювати людьми, просто кинувся під кулю. Заради мене.

Думки звиваються у болючий, плутаний вузол, позбавляючи здатності логічно мислити.

Що взагалі між нами відбувається? Я намагаюся чесно відповісти собі на це запитання і розумію, що не можу.

Усе починалося як чистий розрахунок. Сухий діловий контракт, де кожен мав свою вигоду. Назар отримував потрібний йому статус, розв'язував власні бізнес-питання і демонстрував опонентам оновлену стабільність, а я отримувала захист і фінансову незалежність, про яку раніше навіть не уявляла. Це була угода двох дорослих людей, де не мало бути місця для почуттів, прихильності чи емоційної залежності. Ми були з різних світів: я — людина з простим життям і зрозумілими, спокійними мріями, він — господар тіньової імперії, де правлять сила, гроші, зброя та жорстокість.

Я завжди тримала дистанцію. Переконувала себе, що цей шлюб — лише тимчасова формальність, просто вимушений етап. Я боялася Назара. Боялася його темної сторони, його здатності віддавати жорстокі накази одним рухом брів, його вміння підкоряти собі все навколо. Вчора, коли він передав мені управління «Obsidian Bay», я вважала це черговим ходом у його грі.

Але зараз, дивлячись на червоні плями на своїх долонях, я розумію, що паперовий шар нашого контракту згорів у той момент, коли він закрив мене від пострілу. Фіктивні чоловіки не віддають своє життя за дружин з договору. Вони не стікають кров'ю на підлозі, шепочучи наостанок знущально-ніжні слова про те, що я була чудовою.

Який імпульс змусив його це зробити? Проста чоловіча гордість? Інстинкт власника, який не дозволяє чужинцям нищити його майно? Чи щось інше?

І що тепер робити з тим, що коїться всередині мене?

Я не можу сказати, що це любов. Справжня любов вимагає довіри, спокою та розуміння, а між нами завжди витали порох, недомовки та небезпека. Але це й не байдужість. Це щось набагато складніше, темніше і глибше. Це суміш дикого страху втратити його, пекучої провини, безмежної вдячності та якогось нового, незвіданого тяжіння, яке лякає мене навіть більше, ніж пістолет Валієва. Назар пробився крізь усі мої захисні бар'єри не красивими словами чи залицяннями, а цим божевільним, відчайдушним вчинком. Він прикував мене до себе цим порятунком міцніше, ніж будь-яким юристом завіреним контрактом.

Тишу порожнього крила лікарні розриває важкий, ритмічний тупіт багатьох ніг.

З ліфта виходить група чоловіків. Це люди Горського. Їх щонайменше п'ятеро, у темно-сірих костюмах, із напруженими, закам'янілими обличчями. Попереду йде Віктор — права рука Назара, людина, яка знає про його справи абсолютно все і зазвичай дивиться на світ із льодяним спокоєм. Зараз його загартоване обличчя здається висіченим із граніту, а гострий погляд суворо сканує коридор, поки не зупиняється на мені.

Я інстинктивно випростовую спину, очікуючи на звинувачення. Адже це я не послухалася наказу Назара. Якби я залишилася в кабінеті, якби не пішла вниз розмовляти з Валієвим, Назару не довелося б ризикувати всім і влітати в зал під кулі. Провина тисне на груди так, що стає важко дихати.

Віктор підходить ближче і зупиняється за два кроки. Їхні люди мовчки розтікаються коридором, блокуючи всі проходи, пости біля сходів та ліфтів. Лікарня миттєво перетворюється на ще одну фортецю Горського.

— Єво Миколаївно, — голос Віктора низький, глухий і позбавлений емоцій. — Як він?