12.

   Годинник на стіні мого нового кабінету безжально відраховує секунди, кожна з яких відлунює у скронях глухим ударом. За панорамним вікном вечірній Київ поступово занурюється в густі сутінки. Я сиджу за масивним столом, обкладена фінансовими звітами, але цифри вже давно злилися в суцільну сіру пляму.

Усі мої думки там, за межами цього кабінету. Там, де зараз Назар.

Його різкий наказ «не висовуватися» досі звучить у пам'яті. Він приставив до мене охорону, перетворивши «Obsidian Bay» на елітну фортецю. Я намагаюся переконати себе, що це просто запобіжний захід, що Горський усе контролює, як і завжди. Але тривога, що стиснула груди холодними лещатами, не дає дихати на повні груди.

Раптом тишу розриває різкий стукіт у двері. Вони відчиняються ще до того, як я встигаю відповісти.

На порозі стоїть Ілона. Її ідеальна постава зникла, обличчя бліде, мов крейда, а в очах, які ще вранці дивилися на мене зі зневагою, тепер плескається неприхований, тваринний страх.

— Єво Миколаївно... — її голос тремтить, зриваючись на хрип. — Там... унизу. Вам краще не спускатися. Охорона намагається їх зупинити, але...

— Кого «їх»? — я миттєво підводжуся, спираючись руками на стільницю, щоб приховати раптове тремтіння в колінах.

— Валієв — Рустам Валієв, — видихає Ілона ім'я, яке мені нічого не говорить. Але від її непідробленого жаху в кабінеті ніби миттєво зникає кисень. — Це давній конкурент Назара Михайловича. Вони перетнули межі нашого закладу. Озброєні. Наші хлопці біля входу заблоковані, Валієв привів із собою щонайменше десятьох чоловіків. Він вимагає Горського. Або... або він почне трощити ресторан.

Моє серце пропускає удар, а потім починає битися з шаленою швидкістю.

«Мій світ не прощає слабкості, Єво. Тут зжирають живими». Слова Назара, сказані ним учора вночі, чітко виринають у пам'яті.

   Моїм першим інстинктом є бажання замкнути двері кабінету. Сховатися під стіл. Зателефонувати в поліцію. Але я розумію, що в іграх таких людей, як Назар і цей Валієв, поліція приїжджає лише для того, щоб обвести крейдою тіла. Якщо я залишуся тут, ховаючись, як перелякана дівчинка, вони знищать те, що Назар будував роками. Вони покажуть, що Горський слабкий, бо його жінка — боягузка.

Я глибоко вдихаю, відчуваючи, як страх кристалізується всередині, перетворюючись на тверду, відчайдушну рішучість.

— Виклич начальника охорони. Дай розпорядження зібрати всіх, хто є в будівлі, до головного залу, — я збираю всю волю в кулак, щоб мій голос прозвучав рівно, хоча всередині все обривається. — А ми з тобою йдемо вниз.

— Єво Миколаївно, ви збожеволіли! — шипить Ілона, хапаючись за одвірок. — Це бандити! Це не ті люди, з якими можна домовитися про знижку на устриці!

— Це мій ресторан, Ілоно. І ніхто не влаштовуватиме тут погром, — я обходжу стіл, поправляю жакет і рішучим кроком прямую до виходу. — Іди за мною. Це наказ.

Коли я спускаюся мармуровими сходами до головного залу, атмосфера в «Obsidian Bay» нагадує натягнуту струну, готову луснути будь-якої миті.

Музика вимкнена. Кілька відвідувачів, які не встигли втекти, завмерли за своїми столиками, боячись дихати. Офіціанти туляться до стін. Посередині залу, прямо на дорогому паркеті, стоять п'ятеро кремезних чоловіків у чорному. А попереду них — він.

Рустам Валієв. Високий, сивий чоловік років п'ятдесяти, з хижим профілем і очима кольору брудного льоду. Він одягнений у дороге кашемірове пальто, яке контрастує з грубістю його рухів. Він зверхньо оглядає інтер'єр, тримаючи в руках срібну запальничку, і нервово клацає нею. Навпроти нього, перекриваючи шлях до залів, стоять троє наших охоронців. Їхні руки лежать на кобурах, але сили явно не рівні.

— Я не звик повторювати, — голос Валієва лунає на весь зал, відбиваючись від скляних стін. Він повільно переводить погляд на нашого начальника охорони. — Де Горський? Він думав, що зможе перекрити мені кисень на митниці і я проковтну це? Клич свого господаря, песику. Або я спалю цю скляну будку разом із вами.

Я роблю останній крок зі сходів. Стук моїх підборів лунко розрізає тишу.

— Назар Михайлович сьогодні не приймає гостей, — мій голос звучить гучно, твердо й холодно.

Усі погляди миттєво схрещуються на мені. Наші охоронці напружуються ще більше, один із них робить крок, намагаючись закрити мене собою, але я підіймаю руку, зупиняючи його. Я проходжу вперед, стаючи прямо перед Валієвим. Між нами не більше двох метрів. Я відчуваю запах його дорогого парфуму, змішаний із запахом тютюну.

Валієв повільно оглядає мене з ніг до голови. Його губи розтягуються в неприємній, хижій посмішці.

— Оце так, — він ховає запальничку в кишеню. — А ти, мабуть, та сама нова іграшка нашого великого боса. Дружина, про яку всі так багато говорять. Єва, здається?

— Єва Миколаївна, — виправляю я його, дивлячись прямо в ті крижані очі, не дозволяючи собі відвести погляд. — І я не лише дружина Назара Горського. Відсьогодні я єдина законна власниця ресторану «Obsidian Bay». Ви перебуваєте на моїй приватній території. І ви лякаєте моїх гостей.

У залі на секунду западає така мертва тиша, що чути, як десь на кухні капає вода з крана. Навіть Ілона, яка завмерла біля сходів, дивиться на мене так, ніби побачила привида.