11.

    Велична будівля «Obsidian Bay» височіє на березі річки, мов сучасний замок зі скла, чорного мармуру та дорогого дерева. Панорамні вікна відбивають сонячні промені, а на закритій терасі вже метушиться персонал, готуючи столики до обіднього напливу гостей.

Коли водій Назара паркує чорний позашляховик біля головного входу, мої долоні потіють. Я дивлюся на цей монументальний фасад і відчуваю, як серце стискається від паніки. Це не просто ресторан, це — імперія. І відсьогодні, згідно з документами, які я підписала вчора вночі, ця імперія належить мені.

«Ти — господиня. Перестань поводитися як перелякана дівчинка», — лунає в голові низький, безапеляційний голос Назара.

Я глибоко вдихаю, змушуючи себе розправити плечі. Виходжу з машини, ігноруючи тремтіння в колінах, і впевненим кроком прямую до масивних скляних дверей.

Усередині «Obsidian Bay» вражає ще більше. Приглушене світло, дорогі дизайнерські меблі, тонкий аромат свіжозмеленої кави та трюфелів. Це місце для еліти. Місце, де укладаються мільйонні угоди й розбиваються серця.

Біля стійки хостес на мене вже чекають. Усі керівники зміни вишикувалися, мов на параді. А попереду стоїть вона — Ілона. Головна адміністраторка, або, як її поза очі називають, «права рука Назара» в ресторанному бізнесі. Висока, струнка брюнетка років тридцяти п'яти, у бездоганному діловому костюмі, який підкреслює ідеальну фігуру. Її погляд холодний, пильний і... злегка зневажливий.

— Доброго ранку, Єво Миколаївно, — її голос лунає надто солодко, з тією ноткою фальшивої поваги, яку неможливо довести, але яка б'є по нервах без промаху. — Назар Михайлович попередив, що ви... завітаєте.

Не «візьмете управління», не «станете новою власницею», а просто «завітаєте». Ніби я чиясь розбещена донька, якій купили нову іграшку, щоб вона не плакала.

— Доброго ранку, Ілоно, — я намагаюся, щоб мій голос звучав рівно. — Я тут не для того, щоб просто завітати. Я тут, щоб працювати. Сподіваюся, ви підготували для мене фінансові звіти за останній квартал і штатні розклади, як я просила через помічника?

Брови Ілони ледь помітно сіпаються вгору. Її ідеально намальовані губи розтягуються в поблажливій усмішці.

— Звісно. Хоча, щиро кажучи, ці звіти досить... специфічні. Назар Михайлович зазвичай довіряє мені зведення балансу. Він знає, що я не турбуватиму його складними цифрами й термінами, які можуть втомити непідготовлену людину. Можливо, вам буде цікавіше почати з оновлення меню десертів? Чи вибору нових скатертин для літньої тераси? Кажуть, у вас чудовий смак.

Я відчуваю, як щоки починають горіти від обурення. Вона б'є точно в ціль — у мою невпевненість. У мій статус «дружини олігарха», яка звалилася їм на голову. Кілька офіціантів, що стоять позаду Ілони, перезираються, ховаючи посмішки.

Мій перший порив — відступити. Сказати: «Так, давайте почнемо з десертів». Це моя зона комфорту — мовчати, погоджуватися, уникати конфліктів. Так я звикла жити. Але раптом перед очима спливає вчорашня сцена. Крістіна на колінах. Холодний погляд Назара, який чекає мого рішення.

Я вигнала коханку свого чоловіка. Невже я не впораюся з адміністратором власного ресторану?

Я роблю крок вперед, скорочуючи дистанцію між нами. Моє обличчя стає непроникним.

— Ілоно, — мій тон крижаніє з кожним словом, і я бачу, як її поблажлива посмішка починає мерхнути. — Я впевнена, що ви чудово справляєтеся з балансами. Але відсьогодні «Obsidian Bay» належить мені. Повністю. І якщо я прошу надати мені складні фінансові звіти, це означає, що я буду їх вивчати. Якщо в мене виникнуть проблеми з термінами — я вас запитаю. А щодо десертів і скатертин... я залишу це на ваш розсуд. Адже саме за цю рутину вам і платять зарплату, чи не так?

Западає мертва тиша. Офіціанти миттєво опускають очі в підлогу, ніби знайшли там щось неймовірно цікаве.

Очі Ілони звужуються, на секунду в них спалахує відверта ворожість, але вона швидко ховає її за професійною маскою. Вона розуміє: перед нею не просто зручна дружина боса, з якої можна кепкувати.

— Як скажете, Єво Миколаївно, — сухо відповідає вона. — Прошу за мною. Я покажу вам ваш кабінет і принесу документи.

Наступні кілька годин перетворюються для мене на справжнє пекло. Кабінет власника знаходиться на третьому поверсі, з виходом на приватний балкон. Величезний стіл із темного дуба, шкіряне крісло, у якому, мабуть, Назар вирішує долі своїх конкурентів, і безліч папок.

Ілона дотримується слова — вона приносить звіти. Але робить це максимально підступно. Вона вивалює на стіл первинну документацію, договори з постачальниками та податкові накладні в абсолютно хаотичному порядку.

— Ваші звіти, Єво Миколаївно. Якщо щось буде... незрозуміло, мій кабінет на першому поверсі.

Вона йде, залишаючи мене сам на сам із цією горою макулатури. Я сідаю в крісло, обхопивши голову руками. Цифри стрибають перед очима. У мене гуманітарний склад мислення, і вся ця бухгалтерія здається мені суцільною загадкою. Паніка знову починає підступати до горла.

Вона хоче, щоб я здалася. Хоче, щоб я побігла до Назара й скиглила, що не справляюся.

— Дідька лисого, — шепочу я сама до себе.

Я відкриваю ноутбук, дістаю блокнот, кольорові маркери й починаю сортувати документи. Я гуглю терміни, перечитую договори по три рази, роблю нотатки. Поступово хаос починає набувати форми. Я розумію структуру витрат, бачу, які постачальники завищують ціни на елітний алкоголь, і навіть знаходжу кілька нестиковок у списаннях продуктів. Це лише початок, але я відчуваю перший, солодкий смак контролю над ситуацією. Я обов'язково це зроблю. Я навчуся й стану гідною хазяйкою цього закладу.