10.

   Його гаряче дихання торкається моєї скроні, і по шкірі миттєво біжать приємні мурашки. Серце все ще калатає в грудях, мов божевільне, після скандалу з Крістіною, але лють повільно розчиняється, поступаючись місцем дивній, виснажливій втомі та глибокому сумніву.

Назар випускає моє зап’ястя, але не відступає ні на крок. Його масивна постать буквально затуляє від мене решту кабінету, створюючи ілюзію, ніби у всьому світі залишилися тільки ми двоє.

— Ходи зі мною, — тихо, але нетерпляче каже він.

Він бере мене за руку — цього разу м’яко, переплітаючи свої довгі пальці з моїми, — і підводить до шкіряного дивана в глибині кімнати. Я слухняно сідаю, не зводячи з нього тривожного погляду. Назар підходить до свого масивного дубового столу, дістає з верхньої шухляди товсту чорну папку із золотим тисненням і повертається до мене.

Він сідає поруч. Від нього йде хвиля тепла та виразний запах дорогого тютюну й деревини. Назар кладе папку мені на коліна.

— Відкрий, — мовить він.

— Що це? — я дивлюся на папір з острахом, ніби це не документи, а готова вибухнути міна. — Новий договір? Додаткові умови нашого шлюбу?

— Відкрий і подивися сама, Єво.

Я здригаюся від його рівного, спокійного тону, але все ж наважуюся розкрити важку шкіряну обкладинку. Усередині лежить цілий стос офіційних паперів: нотаріальні акти, витяги з державних реєстрів, фінансові звіти та дозволи.

Мої очі пробігають у перших рядках: «Акт прийому-передачі прав власності... Ресторанно-готельний комплекс «Obsidian Bay»... Новий власник: Горська Єва...»

Я затамовую подих. Перегортаю сторінку, потім ще одну. Фотографії, додані до документів, зображують розкішну триповерхову будівлю з панорамними вікнами, величезними терасами та власною парковою зоною просто на мальовничому узбережжі річки. Це не просто заклад — це величезний, чинний і неймовірно дорогий бізнес.

— Назаре... — мій голос зривається на шепіт. Я піднімаю на нього очі, переповнені шоком та розгубленістю. — Що це таке? Чому тут моє ім'я?

— Це «Obsidian Bay», — спокійно пояснює Назар, спираючись ліктем на спинку дивана й уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Найкращий ресторанний комплекс на узбережжі. Повністю дієвий бізнес зі сформованою командою, постійними VIP-клієнтами й високим прибутком. Відсьогодні він на сто відсотків належить тобі.

— Мені?! — я майже вигукую це, відштовхуючи папку від себе, ніби вона пече мені пальці. — Ти здурів?! Навіщо ти це зробив?!

— Заспокойся й вислухай мене, — його голос стає залізним, пригнічуючи мою паніку. — Це не подарунок на свято й не спроба відкупитися за сьогоднішній інцидент із Крістіною. Документи були готові ще три дні тому.

— Але навіщо?! — я хитаю головою, відчуваючи, як до горла знову підступає клубок образливої гордості. — Назаре, я не питала у тебе грошей! Мені не потрібні твоє багатство, твої ресторани чи твої мільйони! Я не купуюся й не продаюся!

Назар опускає руку на моє плече. Його хватка міцна й заземлююча.

— Заткнися на секунду й послухай, що я тобі кажу, Єво, — суворо перебиває він, і його темний погляд стає неймовірно важким. — Подивися на моє життя. Подивися на мій світ. Ти гадаєш, це просто красива картинка з дорогими машинами й світськими вечорами? Ні. Це гадючник. У мене купа ворогів. Мій батько, родина Крістіни, мої бізнес-партнери — кожен із них чекає моєї помилки.

Його праве око злегка звужується, а світлий шрам біля щоки здається ще помітнішим під тьмяним світлом настільної лампи.

— Мій світ небезпечний, — продовжує Назар, і в його голосі з’являється глуха, жорстка нота. — І в цьому світі може статися все що завгодно. Мене можуть засудити, підставити... або просто вбити.

Моє серце боляче стискається від цих слів. По спині пробігає холодний мороз.

— Не кажи так... — мимоволі прошепочу я.

— Я кажу правду, — відрізає він. — І якщо це станеться... якщо мене не стане, ти не повинна залишитися беззахисною. Я не дозволю, щоб після моєї смерті чи краху мої родичі чи вороги викинули тебе на вулицю без копійки, як це зробила твоя власна сім'я.

Він бере папку з моїх колін, знову відкриває її й силою вкладає мені в руки.

— Цей ресторан — твоя повна фінансова незалежність. Жоден Горський, жоден суд і жоден мій ворог не зможе забрати його у тебе, бо він оформлений особисто на тебе. Навіть якщо завтра я збанкрутую чи загину — ти будеш забезпечена до кінця своїх днів. Ти зможеш керувати ним сама або просто отримувати прибуток і жити так, як схочеш.

Я дивлюся на нього, і в моїх очах замикаються сльози. Але цього разу це не сльози слабкості чи гніву. Це палаюча суміш приголомшення та дикого, незрозумілого трепету. Цей чоловік — жорстокий, владний, холодний бізнесмен, якого боїться весь бомонд, — думає про моє майбутнє. Він передбачає найгірші сценарії просто для того, щоб захистити мене від злиднів.

Проте моя гордість не здається так легко.

— Назаре, це занадто... — я хитаю головою, намагаючись закрити папку. — Я не можу це прийняти. Це величезні гроші. Я нічого для тебе не зробила, щоб отримувати такі подарунки. Це змушує мене почуватися зобов'язаною.

— Який ще обов'язок! — дратується Назар, різко підводячись з дивана й заклавши руки в кишені штанів. Він починає міряти кабінет важкими кроками. — Ти — моя дружина! Навіть якщо наш шлюб почався як угода, зараз ти носиш моє прізвище. А я звик повністю відповідати за те, що належить мені.