9.

     Після сніданку день тягнеться нескінченно довго й важко, наче густий, липкий туман. Великий маєток Горських, який ще вночі здавався мені фортецею й захистом, тепер знову тисне своїми високими стелями, важкими портьєрами та крижаною тишею порожніх коридорів.

Я ходжу з кімнати в кімнату, не знаходячи собі місця. Думки повертаються до Назара. До його гарячих рук, якими він тримав мене серед розбитого кришталю. До того, як обережно він обробляв мої порізи. До його спокійного, мірного дихання, коли моя голова лежала на його колінах. А потім перед очима постає суха записка: «Увечері маємо розмову».

Що означає ця розмова? Він хоче обговорити умови нашого подальшого співіснування? Виставити нові рамки? Чи просто нагадати, хто в цьому будинку господар, а хто — лише тимчасова бранка, врятована з жалю?

Сонце повільно скочується за обрій, фарбуючи верхівки високих сосен у саду в криваво-золотаві відтінки. У будинку починають засвічуватися тьмяні вечірні світильники. Слуги безшумно снують коридорами, готуючи маєток до ночі, але Назара все ще немає.

    Близько восьмої вечора на першому поверсі лунко зачиняються важкі дубові двері. Моє серце миттєво робить божевільний стрибок і забивається десь у горлі. Він повернувся.

Зачекавши кілька хвилин, аби дати йому час піднятися до себе, я виходжу зі свого покою. Мої легкі балетки не видають жодного звуку на килимовій доріжці. Я йду в бік його кабінету — великої кімнати в східному крилі маєтку, де Назар зазвичай вирішує свої справи.

Підходячи ближче, я помічаю, що високі подвійні двері кабінету злегка прочинені. Зсередини лине м’яке світло настільної лампи й доносяться звуки... чужого голосу.

Я завмираю. Це не голос слуги й не низький баритон його бізнес-партнерів.

Це жіночий голос. Мелодійний, надломлений, сповнений пристрасті та відчаю.

— Назаре, благаю тебе... Ти ж знаєш, що я зробила це не зі своєї волі! — лунає тихий, проникливий шепіт. — Батько змусив мене! Він погрожував мені! Я завжди кохала тільки тебе... І тоді, і зараз.

Я несвідомо роблю крок уперед і через вузьку щілину між дверима заглядаю всередину.

Посеред кабінету, біля масивного письмового столу, стоїть Назар. Він уже зняв піджак, залишившись у самій лише білосніжній сорочці з розстебнутим коміром. Його постать здається вилітою з темного граніту. Він стоїть нерухомо, заклавши руки в кишені штанів, і з холодним, важким мовчанням дивиться на жінку перед собою.

   Вона — висока, струнка блондинка з розкішним водоспадом платинового волосся, що спадає на її відкриті плечі. На ній коротка обтисла сукня з глибоким вирізом, яка підкреслює кожну звабливу лінію її тіла. На її обличчі грають сльози, але навіть крізь них вона виглядає дивовижно красивою, дорогою й розпусною.

— Назаре, скажи бодай щось... — шепоче блондинка, роблячи крок упритул до нього.

Він не відступає. Не ворушиться. Лише праве око злегка звужується, а світлий шрам на щоці блідне під тьмяним світлом лампи.

Жінка простягає свої доглянуті руки, її тонкі пальці з яскраво-червоним манікюром вчіплюються в комір його сорочки. Назар не скидає її рук. І це його байдуже мовчання діє на неї, наче дає дозвіл.

Блондинка піднімається на навпочіпки. Вона різко притягує його голову до себе й впивається своїми губами в його губи.

Це не ніжний поцілунок. Це поцілунок-благання, спокуса, спроба повернути те, що колись належало їй. Вона цілує його жадібно, притискаючись усім своїм гнучким тілом до його міцної статури. Назар застигає, мов кам'яна статуя, не відповідаючи на поцілунок, але й не відштовхуючи її геть.

Усередині мене щось із тріском розпадається на тисячі гострих уламків. Повітря миттєво виривається з моїх легень. Власне серце боляче вдаряється об ребра, а в роті з’являється гіркий смак заліза.

Але на цьому жах не закінчується.

Блондинка повільно відривається від його губ. На її обличчі читається дикий відчай. Вона опускає погляд і раптово... повільно опускається перед Назаром на коліна прямо на килим.

Вона стає на коліна біля його ніг, піднявши на нього заплакані, благальні очі. Вона обіймає його стегна руками, притискаючись щокою до його штанів.

— Благаю тебе, Назаре... — лепече вона, ковтаючи сльози. — Не знищуй нас. Прийми мене назад. Я зроблю все, що ти схочеш. Все... Ти ж знаєш, на що я здатна заради тебе. Поверни мене. Я буду твоєю таємницею, твоєю служницею, чим завгодно... Тільки не виганяй.

Ця сцена настільки інтимна, принизлива й водночас відверто-спокуслива, що мене нудить від сорому й болю. Чоловік, який ще кілька годин тому тримав мене на руках і віддавав накази знищити бізнес моїх кривдників, зараз дозволяє іншій жінці цілувати себе й стояти перед ним на колінах.

   Біль виявляється настільки нестерпним, що я несвідомо міцно заплющую очі, намагаючись стерти цю картинку зі своєї пам'яті. Гаряча сльоза обпікає щоку. Я збираюся розвернутися й утекти геть, зникнути, зачинитися у своїй кімнаті й більше ніколи не бачити цього чоловіка...

— Єво.

Його голос прорізає тиху напругу кабінету, мов гостре лезо.

Він звучить не голосно, але з такою важкою, владною силою, що мої ноги миттєво прикипають до підлоги.