8.

Важкі дерев’яні двері маєтку зачиняються за нами з глухим, лунким відлунням, яке миттєво відбивається від високих стель холу. Назар не випускає мене з рук ні на мить, впевнено долаючи широкі мармурові сходи. Його кроки звучать рівно й важко, наче марш. Я сильніше ховаю обличчя на його грудях, гарячково стискаючи пальцями одвороти його сорочки. Мене все ще дрібно тіпає від пережитого шоку. Липкий, холодний шовк зіпсованої сукні пече шкіру, а важкий запах темно-червоного вина й далі нагадує про кожне кинуте в обличчя слово.

Назар штовхає двері нашої спальні й заходить усередину. У кімнаті панує напівтемрява, розбавлена лише блідим світлом місяця з високого вікна. Повільно, з дивовижною для його масивної статури обережністю, він опускає мене на край величезного ліжка. Важкий чорний піджак, яким він обгорнув мене у готелі, повільно сповзає з моїх плечей.

Я залишаюся сидіти підтиснувши коліна, безпорадно дивлячись на власні тремтячі долоні. На правій руці запеклася кров від порізів розбитим кришталем. Біле вбрання перетворилося на потворне бордове згарище.

Назар мовчки скидає смокінг, розстібає кілька верхніх ґудзиків білосніжної сорочки й качає рукава до ліктів. На його тканині видно темні плями від моєї сукні та моєї крові, але він не звертає на це жодної уваги. Він прямує до ванної кімнати й за хвилину повертається, тримаючи в руках глибоку піалу з теплою водою, м’який рушник та аптечку.

Він стає на одне коліно прямо передо мною.

— Дай руку, — коротко наказує він.

Його голос звучить глухо й рівно, але в глибині темних очей досі палає той самий небезпечний вогонь, що змусив замовкнути весь світський зал.

Я слухняно простягаю йому праву долоню. Його великі, гарячі пальці обережно беруть моє зап’ястя. Він починає повільно витирати з моєї шкіри запечену кров та залишки вина. Кожен його дотик викликає в мені дивне тремтіння. Він відкриває антисептик, обробляє дрібні рани, і коли пекуча рідина торкається порізів, я мимоволі вириваю тихий стогін. Назар на мить завмирає, піднімає погляд, пильно дивиться мені в очі, а потім забинтовує долоню легким, вправним рухом.

— Потрібно зняти це ганчір’я, — каже він, переводячи погляд на зіпсовану сукню.

Щоки миттєво спалахують. Я намагаюся прикрити руками брудний шовк.

— Я... я сама, — прошепочу я.

Назар зітхає, встає на ноги й відвертається до вікна, даючи мені можливість перевдягнутися.

— У шафі є халат.

Я зводжуся на ноги, ледь утримуючи рівновагу. Розстібаю блискавку й дозволяю важкій сукні впасти на підлогу. Вона лягає до моїх ніг безформною плямою — символ мого сьогоднішнього приниження. Я швидко дістаю з шафи довгий, м’який шовковий халат темно-синього кольору, що належить Назару. Моя піжама здається надто тендітною, а його річ тепла, затишна й пахне ним — сандалом, тютюном і чоловічою силою.

Коли я повертаюся до ліжка, Назар усе ще стоїть біля вікна, дивлячись у темряву нічного саду. У його руці — келих із темним віскі. Він робить повільний ковток, не повертаючи голови.

Я скидаю туфлі й забираюся під важку ковдру. Але як тільки моє тіло торкається подушки, тиша кімнати вибухає спогадами. У моїй голові знову й знову лунає сміх Регіни, її отруйні слова про те, що я — просто іграшка, зручна річ, інструмент у руках Назара. Потім виринає розлючене обличчя Михайла Горського, який кричить, що я знеславила їхній рід. Спалахи камер, сотні очей, що знімали цей ганебний момент...

Сльози, які я з останніх сил стримувала в авто, раптово прориваються назовні. Я стискаю ковдру пальцями й глухо ридаю, притискаючи обличчя до тканини. Плечі ходять ходором, а з горла вириваються тихі, беззахисні всхлипи.

Чую, як кроки Назара наближаються до ліжка. Він зупиняється поруч.

— Єво, — його голос звучить важко. — Усе скінчилося. Регіна й її родина за це відповідатимуть. Заспокойся.

— Мені не через Регіну так боляче... — виривається в мене крізь сльози. Я піднімаю на нього заплакані очі, зустрічаючи його суворий погляд. — Вони всі дивилися на мене як на непотріб. Твій батько... ті люди... Вони праві, Назаре. Я чужа у твоєму світі. Я просто бідна дівчина, яку тобі нав’язали за борги. Завтра всі видання писатимуть про те, як нова дружина Горського валялася в калюжі вина!

Назар ставить келих на тумбу й сідає на край ліжка. Матрац прогинається під його вагою. Він нахиляється до мене, і його велика, шорстка долоня торкається моєї щоки, стираючи гарячу сльозу.

— Мені плювати на видання, — тихо й залізним тоном каже він. — І тобі має бути плювати. Ті люди в залі — гієни. Вони посміхаються у вічі, а за спиною готові перегризти горло за шматок статків. Ти нічим їм не поступаєшся. Ти краща за них усіх.

Він піднімається, збираючись піти. Думка про те, що я залишуся в цій величезній, темній кімнаті сам на сам із нічними жахами, викликає в мені справжню паніку.

— Назаре, зачекай! — вигукую я й несвідомо простягаю здорову руку, хапаючи його за зап’ястя.

Він зупиняється й повертає голову.

— Будь ласка... — мовлю я майже пошепки, з надією та страхом дивлячись на нього. — Не йди. Залишся зі мною. Хоча б на трохи... Посидь поруч. Мені страшно залишатися одній.

Він мовчки дивиться на мої пальці, які міцно тримають його руку, а потім переводить погляд на моє зблідле обличчя. У його очах спалахує якась складна, глибока емоція. Він мовчить кілька довгих секунд, ніби зважуючи це прохання.