7.

   Біла шовкова сукня сідає по фігурі ідеально, але відчувається на тілі мов крижаний панцир. У великій дзеркальній гардеробній маєтку я дивлюся на своє відображення й не впізнаю дівчину в дзеркалі. Важке діамантове кольє стискає шию, а волосся вкладене у вишукану зачіску. Я виглядаю як картинка з дорогого журналу, але всередині все завмирає від страху.

    Спогади про останню розмову з Назаром у їдальні досі печуть шкіру. Я знаю, що він розкусив мою брехню. Знаю, що він здогадався про шантаж Беати. І від цього майбутній вечір лякає мене ще більше.

Двері прочиняються. У дзеркалі з'являється Назар. На ньому чорний смокінг, який робить його плечі ще ширшими, а постать — ще масивнішою. Згладжене зачіскою волосся лише підкреслює суворі риси обличчя та світлий шрам біля правого ока. Він підходить ззаду, зупиняється за крок від мене, і його важкий погляд зафіксовується на моєму відображенні.

— Ідемо, — коротко каже він. Його голос звучить сухо й рівно.

— Назаре... — я обертаюся, благально дивлячись йому в очі. — Може, я залишуся? Я погано почуваюся. Я не зможу бути там...

— Ти підеш зі мною, Єво, — перебиває він, не даючи мені договорити. — Це головний благодійний вечір року. Там буде весь бізнес-бомонд, преса та мій батько. Ти моя дружина. Твоє завдання — стояти поруч, посміхатися й мовчати.

Він підходить упритул і кладе владну долоню мені на талію. Його пальці стискають шовк сукні з такою силою, що я мимоволі випростовую спину.

— І якщо ти даси бодай найменший привід для пліток, — тихо додає він біля мого вуха, — наслідки тобі не сподобаються. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — киваю я, намагаючись стримати дрижання в голосі.

Дорога до готелю, де проходить захід, минає в повній мовчанці. У просторому салоні чорного авто панує напруга. Назар сидить поруч зі мною й уважно читає щось у своєму телефоні, повністю ігноруючи моє існування.

На передньому сидінні розміщується його батько — Михайло Горський.  Високий, сивий чоловік із такими ж сірими, важкими очима, як у Назара, але без шраму. За весь час він не мовить до мене жодного слова. Тільки один раз дивиться в дзеркало заднього виду — з холодною, зневажливою байдужістю, від якої мені стає ніяково.

Поруч із Михайлом влаштовується Регіна. Вона вдягнена в темно-зелену оксамитову сукню з глибоким вирізом. Її темно-каштанове волосся спадає ідеальними хвилями, а діамантові сережки виблискують при кожному русі голови. Вона випромінює абсолютну впевненість у собі.

— Назаре, — її соковитий, навмисно ніжний голос порушує тишу в салоні. Вона напівоборотом повертається до заднього сидіння. — Твій батько казав, що на вечорі буде міністр. Нам потрібно обговорити проєкт у центрі міста до початку аукціону. Ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, Регіно, — відповідає Назар, не відриваючись від екрана.

— Чудово, — вона солодко посміхається, а потім переводить погляд на мене. Її зелені очі звужуються, оглядаючи моє біле вбрання. — Цікавий вибір сукні, Єво. Скромно. Втім, для дівчини з твого середовища це, напевно, справжня розкіш. Назар завжди вмів займатися благодійністю.

Я міцно стискаю пальці на колінах, але нічого не відповідаю.

— Регіно, залиш свої компліменти при собі, — байдуже каже Назар.

— Я ж просто намагаюся бути приязною! — дівчина легко засміється, але в її очах спалахує справжня злоба. Вона відвертається, кинувши на мене останній зневажливий погляд.

«Кристальний хол» готелю зустрічає нас сліпучим світлом величезних люстр, звуками живого оркестру й тріском фотокамер. На червоній доріжці зібралися десятки журналістів.

Як тільки ми виходимо з авто, Назар миттєво обнімає мене за талію, притягуючи до свого боку. Його хватка міцна й беззаперечна. Для камер ми виглядаємо як ідеальна, заможна пара.

— Посміхайся, — шепоче він мені на вухо, поки ми проходимо повз спалахи.

Я змушую себе посміхатися, відчуваючи на собі десятки заздрісних і допитливих поглядів. Жінки в розкішних вбраннях шепочуться за нашими спинами, а чоловіки стримано кивають Назару, віддаючи шану його статусу.

Батько Назара, Михайло, одразу ж прямує до групи поважних бізнесменів біля сцени. Регіна впевнено йде поруч із ним, демонструючи всім свою близькість до родини Горських.

Не минає й десяти хвилин, як до Назара підходить сивий чоловік у дорогому костюмі — один із його головних партнерів по бізнесу.

— Назаре Михайловичу! — гучно вітається він. — Нарешті! Нам терміново треба переговорити щодо нової угоди. Міністр чекає в боковому залі. Це не займе багато часу.

Назар зупиняється. Він дивиться на мене, і його пальці повільно розтискаються на моїй талії.

— Я відлучуся на кілька хвилин, — каже він суворим, застерігаючим тоном. — Стій біля цієї колони. Нікуди не йди, ні з ким не вступай у суперечки й чекай на мене. Зрозуміла?

— Так, я почекаю тут, — тихо відповідаю я.

Назар киває і швидким кроком іде за партнером, зникаючи серед натовпу гостей.

Я залишаюся одна. Величезний зал, наповнений чужими, багатими людьми, здається мені ворожим середовищем. Я притискаюся спиною до високої мармурової колони й беру з підноса офіціанта, який проходить повз, келих із водою. Мені просто потрібно чимось зайняти руки, аби вони не тремтіли.