6.

   Назар стоїть на першій сходинці велитенських мармурових сходів, спираючись ліктем на балюстраду, і дивиться на мене згори вниз. Його темний, майже чорний погляд затримується на моїх зблідлих губах, потім ковзає до пальців, які з силою стискають паперові пакети з покупками. У цьому погляді немає здивування. У ньому є лише важка, випробувальна уважність хижака, який щойно помітив, що миша в клітці змінила свій поведінковий паттерн.

— Поговорити? — його низький, хрипкий голос розрізає простір великого холу. Він робить повільний ковток із склянки, не зводячи з мене очей. — Що ж... Я слухаю тебе, Єво.

Я ковтаю крижану грудку, що застрягла в горлі. Серце стукає так боляче й часто, ніби намагається пробити ребра. У голові набатом лунають останні слова тітки Беати: «Дві доби, Єво. Якщо рахунки не розблокують — папери Степана будуть на його столі». У мене немає часу на вагання. Немає часу на страх.

— Не тут, — вимовляю я, намагаючись надати своєму голосу хоч трохи впевненості, але він звучить глухо, ледь чутно. — Давай... давайте повечеряємо разом. У малій їдальні. Тільки ми.

Назар повільно опускає склянку з бурбоном. Його брови злегка зсуваються до перенісся. Він відриває спину від дерева балюстради й робить один крок уперед, залишаючись на сходинці вище за мене. Тепер він здається велетенським, його широкі плечі перекривають сіре світло, що ллється з панорамного вікна.

— Повечеряти разом? — повільно повторює він, ніби випробовуючи це словосполучення на смак. Кутик його вуст дригається в ледь помітній, похмурій іронії. — Вчора ти бігла від мене коридором, мов від дикого звіра. Замикалася в спальні на ключ і ридала від страху. А сьогодні пропонуєш мені спільну вечерю?

— Я... я була приголомшена тим, що сталося в кабінеті, — брешу я, опускаючи очі, щоб він не прочитав у моїй зіниці паніку. — Але ти мав рацію. Вони заслужили покарання. А я... я не хочу ховатися від тебе в твоєму ж будинку.

Настає довга, задушлива пауза. Чути лише, як за вікном шурхотить дощ і як мірно цокає підлоговий годинник у глибині коридору. Назар вивчає моє обличчя, кожен мій подих, кожен мікрорух моїх плечей. На секунду мені здається, що він зараз просто засміється, розкусить мою безграмотну брехню й вижене мене геть.

— Добре, — нарешті мовить він, і його голос стає сухим, але дивно гнучким. — За тридцять хвилин у малій їдальні. Перевдягнися.

Він розвертається й повільно піднімається сходами на другий поверх, навіть не озираючись.

У  спальні я падаю на край ліжка, уткнувшись обличчям у долоні. Мене тріпає дика лихоманка. «Дурна, яка ж ти дурна, Єво!» — волає голос у моїй голові. Як я маю звабити чоловіка, якщо я навіть уяви не маю, як це робиться? Мій єдиний досвід стосунків — це дружба з Степаном, із яким у нас усе було безпристрасно, спокійно й незграбно, мов у дитячому садку. А Назар... Назар Горський дорослий, небезпечний чоловік. Він напевно бачив сотні жінок, які намагалися привернути його увагу.

«Ти повинна. У тебе немає вибору. Заради Степана. Заради себе».

Я підхоплююся й кидаюся до пакетів з покупками. Серед речей, які я гарячково схопила в бутику, є одна сукня, яку Ксю жартома приклала до мене й змусила купити. Глибокого, темно-зеленого кольору, з м'якого тонкого шовку. Вона без рукавів, із закритим передом, але з абсолютно голою спиною, що вирізана глибокою дугою аж до попереку.

Мої пальці тремтять, коли я знімаю свій закритий домашній одяг і натягую цей шовк. Тканина холодить шкіру, ковзає по стегнах. Сукня облягає фігуру мов друга шкіра, підкреслюючи тонку талію та лінії стегон. Без білизни під нею я почуваюся повністю оголеною, беззахисною й доступною.

Я підходжу до трюмо. Підвожу очі чорним олівцем, розпускаю волосся, аби воно довгими хвилями спадало на плечі й частково прикривало оголену спину. Забризкую шию й улоговинку між грудьми солодкими, важкими парфумами з квітковими нотами. У дзеркалі на мене дивиться дівчина з палаючими, наляканими очима й неприродно червоними щоками. Вона виглядає як жертва, яку прикрасили перед ритуалом.

Коли я заходжу до малої їдальні, серце калатає вже десь біля самих вух.

Кімната занурена в напівморок. На масивному столі з темного горіха палає кілька високих свічок у срібних свічниках. Вечеря вже подана: запечене м'ясо, свіжі овочі, фрукти та кришталевий декантер з червоним вином.

Назар уже чекає. Він сидить на чолі стола. Замість строгого піджака на ньому чорна сорочка з м'якої тканини. Верхні ґудзики розстебнуті, відкриваючи міцну шию та ключиці, рукава традиційно закачані до ліктів. У руці він тримає келих із вином, повільно збовтуючи темну рідину.

Коли я переходжу поріг, його погляд миттєво фіксується на мені. Він повільно ковзає від мого розпущеного волосся, по відкритих плечах, з зупинкою на грудях під шовком, і опускається нижче. Його праве примружене око злегка звужується, а шрам на щоці видається багрянішим у теплому світлі свічок.

— Ти виглядаєш... незвично, Єво, — карбує він, не зводячи з мене важкого погляду. — Сідай.

Я підходжу до столу, намагаючись іти плавно, як це роблять моделі або дівчата з кіно, але мої босі ноги в тонких туфлях на підборах плутаються в шовковому подолі. Я майже спотикаюся об край килима, гарячково вхопившись за спинку стільця, щоб не впасти.

Боже, яка сором'язлива, ганебна незграбність.

Назар навіть не здригається, лише спостерігає за моїм маневром із глухим, ледь чутним зітханням. Я швидко сідаю праворуч від нього, виправляючи сукню.