5.

     Холодний ранок після вчорашнього жаху в кабінеті здається майже сюрреалістичним. Маєток Горського мовчить, але ця тиша більше не мертва — вона нагадує перемир'я перед новим штормом. Коли я нарешті наважуюся вийти зі спальні, Назара в будинку вже немає. 

   На масивному обідньому столі в їдальні поруч із недоторканим сніданком лежить важка безіменна чорна картка й коротка записка, написана його розмашистим, розкотистим почерком: «Купи собі все, що потрібно. Охорона чекає внизу. З дому без них — ні кроку». Два слова, але в них увесь Назар: контроль, гроші й беззаперечний наказ. 

    Мені нудить від думки, що я маю користуватися його статками, але ще більше нудить від перспектив залишатися в чотирьох стінах цієї розкішної в'язниці. Мені потрібне повітря. Мені потрібна людина, яка не дивиться на мене як на здобич чи об'єкт махінацій. Тому вже за годину я стою в скляному холі найдорожчого торгівельного центру міста, відчуваючи, як за моєю спиною мовчазною тінню зависли двоє кремезних охоронців Назара — ті самі, що вчора безжально тягли тітку Беату по паркету. — Єво! Боже мій, Єво! Цей знайомий, дзвінкий голос вириває мене з панічного заціпеніння. 

З-за колони до мене летить Ксю. Оксана — моя єдина справжня подруга ще з університетських часів, людина-ураган, яка ніколи не боялася казати правду в очі й завжди ставала за мене горою, коли тітка з Калерією намагалися витерти об мене ноги. Вона впадає в мої обійми, міцно стискаючи так, що аж ребра тріщать. Від неї пахне солодким кокосовим парфумом і звичним, теплим затишком мого минулого життя. 

— Дівчинко моя, ти жива! — Оксана відхиляється, уважно оглядаючи моє обличчя, а потім переводячи підозрілий погляд на двох амбалів у чорному, які зупинилися за три кроки від нас із кам'яними фізіономіями. — А це що за шафи на виїзді? Вони з тобою? Ти що, тепер під конвоєм ходиш? 

— Ксю, тихіше, — шепочу я, відчуваючи, як щоки спалахують гарячим рум'янцем. — Це... це охорона Назара. 

— Ого. Оце так розмах, — Оксана мружить зелені очі, злегка штовхаючи мене ліктем у бік масивного бутика елітного одягу. — Слухай, я, звісно, чула плітки, що Горський — людина непроста і що твій раптовий шлюб сколихнув усе місто... але щоб отак? Вони тобі хоч у туалет дають самій вийти? 

— Ходімо всередину, — благаю, затягуючи подругу крізь високі скляні двері бутика. Охоронці мовчки залишаються вартувати біля входу, схрестивши руки на грудях і відлякуючи випадкових перехожих. 

Усередині бутику панує прохолода, запах дорогої шкіри та приглушене світло. Ксю одразу починає перебирати вішалки з сукнями, прикладаючи до мене то шовкові блузи, то строгі штани, намагаючись розрядити напругу. 

— Слухай, Євко, ну виглядаєш ти, звісно, як принцеса з похмурого детективу, — тихо каже Ксю, поки ми переходимо до дальньої секції з вечірніми сукнями. — Але очі в тебе... Боже, Єво, ти його боїшся? Скажи мені чесно. Що він за людина? У пресі про цього монстра таке пишуть, що у мене волосся дибом. Кажуть, він бізнес чавить мов горіхи, а про його шрам взагалі легенди ходять... 

Я стискаю в пальцях край м'якого велюрового піджака. Згадка про шрам Назара миттєво повертає мене в учорашній кабінет — кришталеві друзки, хрускіт пальців Беати під його черевиком і той дикий, хижий спалах у його очах. 

— Він... він небезпечний, Ксю, — тихо вимовляю я, дивлячись на наше відображення у великому дзеркалі. — Він безжальний. Ти не уявляєш, на що він здатний, коли його обманюють. Я бачила це на власні очі... Він розчавив Беату й Калерію за п'ять хвилин. Просто вирвав із них усе й викинув у болото. Ксю зупиняється, її обличчя витягується від здивування. 

— Чекай... Серйозно? Твоя зміїна сімейка нарешті отримала по заслугах?! — у її голосі замість жаху раптом спалахує щире захоплення. — Капець! Єво, та я цьому Назару пам'ятник поставити готова! Вони ж з тебе живі соки пили роками! Вкрали твою спадщину, тримали у флігелі мов прислугу... 

— Ти не розумієш, — перебиваю її я, тремтячи від згадки про його грубість. — Він зробив це не через співчуття до мене. Він зробив це, бо вони наважилися грати з ним. Він поводився як звір, Ксю. 

Він примусив їх стояти на колінах! Я боюся, що якщо я зроблю бодай один хибний крок... він так само розчавить і мене. Ксю замовкає, бачачи справжній, дикий страх у моїх очах. Вона обережно бере мене за руки, стискаючи мої пальці у своїх теплих долонях. 

— Добре, заспокойся. Я зрозуміла. Ми щось вигадаємо. Головне — не панікуй. Ти зараз у безпеці, принаймні тут... 

— Безпеці? Ти справді вважаєш, що ти в безпеці, тварюко?! Різкий, отруйний голос, просочений нелюдською люттю, розрізає тишу бутика. 

Ми з Ксю миттєво розвертаємося. З-за масивної стійки у кашемірових пальтах на нас насуваються дві постаті. Я драматично затамовую подих, відступаючи на крок. Це Беата й Калерія. Але вони не мають нічого спільного з тими гордовитими, доглянутими світськими леді, якими я звикла їх бачити щодня. Тітка Беата вдягнена в якийсь старий, розтягнутий плащ, її зачіска розтріпана, а під очима залягли темні, фіолетові кола від безсонної ночі й істерик. 

Але найстрашніше — її пальці на правій руці: вони туго замотані медичним бинтом і притиснуті до грудей. Калерія виглядає не краще — без грама косметики, з набряклим від сліз обличчям, у зім'ятій куртці, яка їй явно завелика. 

— Беато?.. — видихаю я, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. 

— Що, не чекала?! — вистрибує тітка, підбігаючи до нас. Вона виглядає божевільною, її очі горять дикою ненавистю. — Не чекала побачити нас у такому вигляді, погань ти бездушна?! Ти радієш?! Радієш, що твій псих-чоловік викинув нас на вулицю?!