4.

      Ранок у маєтку Назара зустрічає мене не тишею, а чимось набагато гіршим — липким, важким передчуттям біди. За вікном спальні ліс ковтає сіра злива, а дощові краплі луплять по шибках із силою дрібного граду. Я сиджу на краю негуманно великого ліжка й дивлюся на свої пальці, які кулаками впилися в шовк халата. 

   Вони тремтять. Тіло досі пам'ятає минулу ніч, запахи його тютюну й бурбону, що в'їлися в шкіру, та низький, глибокий шепіт, від якого все всередині стискалося: «Ти сама попросиш, щоб я взяв тебе». Мені важко дивитися на нього. Важко дивитися на його шрам — цей спотворений, багряно-білий слід на правому оці, що робить його обличчя хижим і чужим. Я не бачу в ньому краси. Я бачу в ньому небезпеку. Це вогняна клітка. З самим дияволом. Раптом поверхом нижче щось важко падає, а за мить глухий простір будинку розриває сильний, огидний вереск. 

— Пустіть! Та що ви собі дозволяєте?! Ми світські люди! Назаре! — це голос тітки Беати. Вона не кричить — вона горланить, гублячи весь свій фальшивий лоск. 

— Мамо! Мені боляче! Пустіть, ви, худоба! — поряд істерично заливається Калерія. Серце з розмаху вдаряється в ребра й ступором замирає. Вони тут? Як вони сюди потрапили? Я підхоплююся. Без взуття, босоніж, ступаючи крижаними пальцями по ворсистому килиму, вислизаю з кімнати. Коридор зустрічає мене протягом. 

    Звуки боротьби, матюки й жіночі соплі лунають з боку приватного кабінету Горського. Я притискаюся до стіни, обминаючи масивні мармурові бюсти, і зупиняюся біля високих дубових дверей. Вони трохи привідчинені — лишилася тонка щілина, крізь яку тхне тютюновим димом і залізом. Те, що я бачу всередині, змушує мене перестати дихати. Кабінет Назара занурений у морок. За величезним столом, заваленим теками, стоїть сам Горський. На ньому сорочка з закатаними по лікті рукавами, під якими напружуються жилаві, вкриті темним волоссям руки. Він схожий на ката, який щойно зняв піджак для зручності. 

   Тіло у нього, як у спортсмена. Він однією рукою може перекрити людині дихання назавжди. Двоє амбалів у чорному силою втягують у кімнату моїх родичок. Беата в зім'ятій норковій пелерині намагається вчепитися нігтями у дверний одвірок, а Калерія — розпатлана, з розмазаною тушшю по всій фізіономії — буквально висить на руках у другого охоронця. 

— Назаре Михайловичу! — хапає повітря Беата, її голос зривається на писк. — Це свавілля! Ваші люди витягли нас із ліжок о шостій ранку! Це підсудна справа! Назар повільно піднімає голову. 

Погляд його сірих очей настільки важкий, що, здається, повітря в кімнаті фізично густішає. Його праве око, стягнуте рубцем, злегка примружене. У ньому немає роздратування. Там панує холодна, дика, майже первісна лють. Він не говорить ані слова. Він просто робить кілька швидких, важких кроків уперед. 

Рух схожий на кидок хижака. Назар вчіплюється Калерії в комір блузи й із силою смикає на себе. Тканина тріщить. Вона верещить, а він просто безжально вдавлює її в підлогу, змушуючи впасти на коліна. 

— На коліна, — глухо, з грізним гуркотом у горлі наказує він. 

— Назаре! Що ви робите?! Вона ж дівчина! — горланить Беата й намагається кинутися до доньки, але Горський навіть не дивиться на неї. Він відмахується від тітки, як від огидної мухи. 

    Охоронець за його спиною хапає Беату за загривок, заламує руки й з хрускотом штовхає її вниз. Вона гепається на паркет поруч із донькою, шиплячи від болю та приниження. 

— На коліна, я сказав! Обидві! — реве Назар. Голос лунає мов постріл у закритій кімнаті. Це не діловий розгін. Це лють чоловіка, який не звик, що якась дрібнота вважає його дурнем. Калерія дрібно тремтить, уткнувшись носом у паркет. Беата намагається підняти голову, але важка долоня охоронця лежить у неї на потилиці, вдавлюючи обличчя назад до підлоги. 

 Назар нахиляється. Він хапає Калерію за підборіддя, впиваючись пальцями в її доглянуту шкіру так, що дівчина кривиться від болю й тихо виє. 

— Подивися на мене, — шипить він їй прямо в обличчя. Його шрам багровіє на тлі зблідлого обличчя. Тонкі пальці впиваються в її ніжну шкіру до синяків. — Дивись на мене, лялько! Дивись у це око! Дивись на цей шрам! Ти думала, якщо я потвора, то я ще й сліпий ідіот?! 

— Назаре, будь ласка! Мені боляче! — ридає Калерія, скручуючись на підлозі. — Я ж нічого не зробила! Це все мама! Це вона вигадала підмінити мене на Єву! Вона хотіла ваші гроші! 

— Ах ти ж падлюка! — кричить Беата, дивлячись на власну дочку зі злістю. 

— Заткнися! — гримає Назар і з силою штовхає її геть від себе. Вона валиться на бік, хапаючись за щоку, де вже палають червоні сліди від його пальців. Він розвертається до Беати, бере зі столу важку папку й з розмаху кидає її тітці просто під ніс. Папери з шелестом розлітаються по кабінету. 

— Читай, сука! — вимовляє він з отруйною, дикою люттю. — Читай свої підроблені векселі! Ви обікрали Єву до нитки! Ви підробили підписи моїх юристів! Ви заклали майно мого холдингу під свої особисті борги! Ви думали, я не перевірю?! Ви думали, що я закрию очі на все, бо ви сунули мені дівчину?! 

— Назаре Михайловичу... благаю... — Беата повзає на колінах серед розсипаних аркушів, намагаючись вхопити його за штанину. Від її колишньої величі не лишилося й сліду — тільки тваринний, мерзенний страх. 

— Ми все віддамо! Не губіть нас! 

— Віддасте?! — Назар вибухає коротким, зловісним сміхом, від якого мені за дверима стає важко дихати. Він розвертається й з усієї сили б'є кулаком по дубовому столу.