3.

   Того вечора важкі дубові двері маєтку Назара зачиняються за нашими спинами з глухим, остаточним звуком, ніби відрізають мене від усього попереднього життя.

Замість того щоб одразу піднятися до спальні, Назар веде мене темним коридором, фанерованим темним горіхом. Його пальці твердо, але без болю тримають моє зап'ястя. Я відчуваю, як крізь тонку мереживну рукавичку весільної сукні проникає гаряче тепло його долоні.

— Зайдемо в малу вітальню, — неначе, між іншим, кидає Назар, не повертаючи голови. Його профіль у напівтемряві здається висіченим із темного граніту, а блідий шрам перетинає щоку й торкається куточка правого ока, через що воно здається трохи примруженим і важчим за ліве. — Батько чекає. І його чергова забавка.

Я лише мовчки ковтаю важкий клубок у горлі. Мої шкіряні туфлі беззвучно потопають у густому килимі.

Він штовхає двері.

Кімната залита тьмяним світлом кришталевої люстри. У повітрі стоїть солодкуватий, нудотний аромат дорогих східних парфумів, змішаний із гострим запахом сигарного диму. За масивним картярським столом сидить кремезний чоловік років шістдесяти — з сивиною на скронях і такими ж глибокими темними очима, як у Назара. Це його батько, Михайло Іванович.

А поруч із ним, на підлокітнику крісла, вигнувшись, мов ласочка, сидить жінка. На вигляд їй не більше тридцяти п’яти. На ній шовкова сукня кольору стиглої вишні з вирізом, який залишає надто мало місця для уяви.

— О, а ось і наші молодята, — глухо, з неприхованою іронією вимовляє батько Назара, не випускаючи сигари з рота. — Ну що, сину, привітати тебе з придбанням?

Я здригаюся від слова «придбання», але Назар навіть оком не тіпає. Його хватка на моєму зап’ясті стає лише трохи міцнішою.

— Вітай, якщо маєш бажання, батьку, — спокійно відповідає Назар, роблячи крок уперед і тягнучи мене за собою. — Це Єва. Моя дружина.

Жінка на підлокітнику повільно піднімається. Її грація хижа, розкута. Вона майже не дивиться на мене — її гарячий погляд прикутий виключно до Назара. Я помічаю, як її очі ковзають по його широких плечах, розстебнутому коміру сорочки, а потім затримуються на його губах. У цьому погляді немає нічого родинного чи материнського. Це голод. Чистий, неприхований, брудний голод жінки до сильного чоловіка.

— Назаре... — її голос лунає як оксамитовий муркіт. Вона робить крок до нас, і солодкий аромат її парфумів стає майже нестерпним. — Ти навіть не представиш мене своїй юній нареченій?

— Це Регіна, Єво, — байдуже кидає Назар, не дивившись на жінку. — Дружина мого батька. Третя за рахунком.

Регіна розпливається в тонкій, зміїній посмішці, але в її очах спалахує лють. Вона підходить зовсім близько до Назара. Занадто близько для мачухи. Вона простягає доглянуту руку з яскраво-бордовим манікюром і ніби випадково поправляє лацкан його піджака. Її довгі пальці затримуються на його грудях довше, ніж це допустимо.

— Ти як завжди некоректний, любий, — шепоче вона, і її погляд на секунду ковзає по шраму біля його правого ока. У її очах пробігає дивна суміш дикого захвату та жадоби. Вона прагне торкнутися цього шраму. — Я просто хотіла роздивитися ту, яка змогла затягнути тебе до вівтаря.

Назар повільно піднімає руку, бере Регіну за зап’ястя й безжально, з холодною зневагою знімає її долоню зі своїх грудей.

— Вона не затягувала мене, Регіно. Я сам її взяв, — твердо каже він і повертає голову до батька. — Ми піднімаємося до себе. День був довгим.

— Зачекай, сину! — гримає батько, розливаючи бурбон по склянках. — Навіть не вип’єш за свою нову дівчину? Подивися на неї — вона ж бліда, як небіжчик. Схоже, твоя пташка тремтить від самого твого вигляду.

Регіна тихо сміється, переводячи погляд на мене. Тепер вона дивиться на мене зверху вниз — із жалістю та зневагою суперниці, яка вважає іншу надто слабкою.

— Бідне дитя... — протягує Регіна, обертаючись до Назара й знову намагаючись торкнутися його рукава. — Назаре, ти впевнений, що вона витримає твій характер? Можливо, тобі потрібна жінка... яка знає, що робити з чоловіком твого калібру?

Мене обдає жаром. Я чітко бачу цей огидний підтекст. Вона не просто задивляється на нього — вона жадає його прямо на очах у власного чоловіка! А батько Назара лише байдуже відпиває з келиха, звикнувши до витівок своєї молодої дружини, або просто надто п'яний, щоб зважати.

Назар відступає на крок, повністю ігноруючи протягнуту руку Регіни. Його обличчя перетворюється на крижану маску. Готова побитися об заклад, що він відчуває до неї таку ж саму огиду, яку і я зараз.

— Мої потреби тебе не стосуються, Регіно. Й на майбутнє: попрошу поважати мою дружину. Бо ти чудово знаєш, Регіно, що буває з тими хто ображає моїх людей. На добраніч, батьку.

Він повертається й силою тягне мене геть із цієї душної кімнати. Я чую за спиною тихе розчароване зітхання Регіни та дзенькіт кришталю.

Ми піднімаємося на другий поверх. Мій живіт стискається в тугий вузол. Кожен крок по сходах лунає в моїй голові мов вирок.

Назар штовхає подвійні двері в кінці коридору.

Це його господарська спальня. Величезна, виконана в темних сірих та вугільних тонах. Посеред кімнати стоїть колосальних розмірів ліжко з темним узголів'ям. На нічних столиках горять тьмяні світильники. За панорамним вікном вирує нічна злива, краплі б'ють по склу, мов дрібний дріб.