2.

  Чорний «ландкрузер» чекає біля хвіртки з увімкненим двигуном. Накрапує дрібний, липкий дощ. Водій навіть не вийшов узяти валізу — просто клацнув кнопкою багажника з салону. У самій валізі ще біля дверей відірвалася пластикова ручка, тож довелося нести її в обіймах, як важку дерев’яну колоду, притискаючи до запраного плаща. Тітка Беата до вікна не підійшла. Світло на другому поверсі згасло годину тому, коли Степан пішов до себе в гостьову кімнату. У машині пахне новим шкіряним салоном і важким цитрусовим освіжувачем. 

На задньому сидінні лежить роздрукована тека з паперами — якісь графіки, штампи, логотип компанії Горського. Водій дивиться на мене через дзеркало заднього виду кожні п'ять хвилин. Перевіряє, чи не вимажу оббивку своїми старанно вичищеними, але все одно зношеними кросівками. Паркан навколо маєтку є високим, із темного граніту, без кованих візерунків чи завиток. Будинок за ним відповідає огорожі: сірий бетон, величезні панорамні шибки, темне дерево. Жодної деталі для краси. Дубові двері відчиняються раніше, ніж я підіймаюся першими сходами. Жінка на порозі має на собі строгий сірий костюм. Жодної форми з білим фартухом — просто сухий діловий стиль. Вона критично оглядає мій плащ, зупиняється на валізі з відірваною ручкою й тільки тоді підіймає очі. 

— Калерія Рудольфівна? — голос лунає рівно, без найменшої спроби зобразити привітність. 

— Так, — я забарилася на пів секунди, але вимовляю це чітко. Вона коротко киває й постукує пальцями по одвірку. 

— Я Стелла. Керую будинком. Проходьте, всередину, тут протяг. У холі під ногами лунає гучний відгомін кроків. Стелю тримає кілька круглих колон, на стінах — ані картин, ані фотографій. — Ваші речі віднесуть пізніше, — Стелла крокує вперед, не перевіряючи, чи йду я за нею. — Хоча відносити, бачу, особливої потреби немає. 

Мої кросівки поскрипують при кожному кроці. 

— Пан Назар залишив розпорядження щодо вашого перебування, — веде далі Стелла, звертаючи в широкий коридор. — Ви вільні користуватися першим поверхом і парковою зоною біля будинку. За ворота виходити заборонено. Якщо щось знадобиться — звертайтеся до покоївок, але без потреби їх від роботи не відволікайте. 

— А де сам Назар? — перебиваю. Жінка зупиняється, повільно розвертається й дивиться на мене так, ніби я поставила непристойне запитання. 

— Пан Назар вилетів до Варшави о п'ятій ранку. У нього переговори щодо логістичного термінала. — Коли він повернеться? — У день шлюбу. О дванадцятій п'ятнадцять у районі собору. Автомобіль доставить вас туди окремо. 

У роті миттєво пересохло. Шість днів. Він приїде одразу до вівтаря. Без попередніх зустрічей, без розмов, без жодного шансу роздивитися мене до того, як священнослужитель спитає про згоду. Тітка Беата все розрахувала. Вона знала, що Горський не стирчатиме в місті заради дівчини, яку бачив один раз увечері на благодійному заході.

Стелла відчиняє двері в кінці коридору. 

— Ваша спальня. Гардероб оновлено, там речі вашого розміру. Якщо щось не підійде — зателефонуєте кравчині, номер на столі. Сніданок о восьмій. 

Якщо віддаєте перевагу їсти в кімнаті — скажіть дівчатам. Але в нас не прийнято смітити поза їдальнею. Вона виходить, не чекаючи відповіді. За дверима майже одразу пролунали тихі голоси. 

— Це вона? — шепоче якась із покоївок далі по коридору. 

— Та ну... Ти бачила той плащ? Мій батько в такому на риболовлю ходить. 

— Тихо ти. Не твоє діло. 

— Та яке діло, просто дивно. Кажуть, її мати за борги заводу здала. А пан Назар ще й гроші дав... 

  Шарудіння ганчірок згасає біля сходів. Кімната занадто велика для однієї людини. Ліжко на трьох, вихід на приватну террасу, шовкові шпалери. У гардеробній висить зо два десятки суконь — пастельні тони, дорогі тканини, бірки відомих брендів. Я знімаю свій светр пробую втиснутися в одну з білих блузок. Тканина тріснула в плечах. Калерія нижча за мене на пів голови й має вужчу кістку. Її розмір мені не підходить. Я з силою розстебую ґудзики й кидаю блузу на пуф. Доводиться вдягти власні джинси та стару футболку, яку взяла з дому. 

Об одинадцятій у двері стукають. Дівчина в чорній формі ставить на стіл тацю: чашка кави, два тости з авокадо й шматочок запеченої риби. Вона навіть не підводить очей, швидко прошепотівши: «Смачного» — і миттєво зникає. Я сиджу біля вікна й дивлюся, як дощ розмиває сосни на подвір'ї. 

Телефон у кишені здригається від повідомлення. *Степан:* «Єво, ти як дісталася? Калерія каже, ти вранці дуже поспішала. Ми тут снідаємо в центрі, якщо хочеш — приєднуйся». Він навіть не запитав, куди саме я поїхала. Йому вистачило двох слів Калерії, щоб заспокоїти совість. Навіщо ставити зайві запитання й руйнувати зручний ранок? 

Пальці набирають відповідь: «Усе добре. Вже на місці. Не турбуй мене кілька днів, багато справ». Відповідь прийшла за секунду: «Ок, на зв'язку! Потім розкажеш, що за таємний проєкт». «Ок». Я вимикаю екран і кладу телефон екраном донизу. Наступні дні проходили наче в тумані. На третій день дощ ущух, але небо залишалося сірим. 

О третій дня до кімнати без стуку зайшла літня жінка з великим чорним кофром через плече. За нею крокувала Стелла. 

— Пані Ірена, кравчиня, — відрекомендувала її економка. — Маєте сорок хвилин на примірку. У пані Ірени щільний графік. Кравчиня витягла з кофра сукню. Важкий білий атлас, глибокий виріз на спині, довгий шлейф. Вона розклала її на ліжку, дістала з кишені сантиметрову стрічку й коробочку зі шпильками.