1.

     Мене звати Єва. Мені дев'ятнадцять і я маю вийти заміж за чоловіка старшого від мене на тринадцять років. Але найгірше не це, а те що вже багато років він живе зі шрамами. Й не тільки в душі, а й на обличчі. Він чудовисько. Всі це знають. Але чомусь саме я маю стати його дружиною. 

— Єво, весілля відбудеться через тиждень. Сподіваюся до того часу ти встигнеш адаптуватися до нового життя, — глузливо каже тітка. 

— Бачу вам не терпиться мене позбутися, тітонько. Ще не всі гроші отримали? Глядіть не подавіться, — відрізаю. 

Обличчя Беати стає схожим на крейду. Вона підходить до мене й різко хапає за комір простої блузки. 

— Ти невдячна, маленька тварюко. Стільки років я тебе годувала, одягала, а ти ще огризаєшся. Невдаха малолітня, — Беата шипить від злості. 

— Вельми дякую, але це все було за рахунок мого батька. Тому ми з вами квити. 

— Ах ти ж, — Беата замахується на мене, але різкий дзвінок у двері її зупиняє. — Твоє щастя, — каже тітка і йде відчиняти двері. Я ж зітхаю плюхаюся на диван. 

  Коли мені було всього вісім, батьки загинули в автокатастрофі. Я залишилася круглою сиротою. Мене взяла на виховання молодша сестра мого батька. А за одне й молочний завод мого батька. Вона відібрала в мене все. Бізнес, гроші й наш будинок. Бо на той час вона стала моїм єдиним опікуном. Й от зараз коли Беата стала великою бізнеследі вона вирішила позбутися мене. Віддати заміж за одного з найбагатших людей нашого міста. Назара Горського. І все через капітал. Назар погодився інвестувати завод в обмін на шлюб. Тільки от не зі мною, а з її дочкою. Моєю кузиною Калерією. Або ж просто Лерою. Як я дізналася згодом Горський побачив її на якомусь світському рауті. Моя сестра вміє створювати позитивне враження. Вона йому дуже сподобалася й він захотів її у дружини. Та от невдача, бо моя розбещена кузина навідріз відмовляється виходити заміж за "потвору". 

Тому ними одноголосно було прийнято рішення видати заміж мене замість сестри. При чому сам Горський до останнього не мав знати правди. Я подивилася у вікно. Краплі дощу барабанили по підвіконню. Біля будинку стояв білий позашляховик. Серце зробило кульбіт. 

Це він...Степан. Мій друг. Й хлопець якого я вже давно кохаю. У холі пролунав високий голос тітки й ніжний та спокійний голос Степана. Може він прийшов до мене? Встаю й поправляю сукню, яка давно не бачила ремонту. Стара й потерта. Її мені віддала подруга Оксана. Рік тому. Вона має деякі хороші і якісні речі, які після себе дає мені. Шкода ж викидати в сміття. 

— Проходь, Стьопо. Калерія зараз спуститься, — улесливо каже Беата. Й за секунду весь мій світ рушиться. Що спільного у мого Степана й цієї видри? Степан заходить у вітальню й різко зупиняється. 

— Єво? Ти вдома? Твоя тітка сказала, що ти поїхала з міста на тиждень. 

— Мабуть, тітонька дезінформована. Я нікуди не збираюся...., — кажу, але Беата різко штовхає мене в плече. 

— Єва й справді їде. Вже дуже скоро. Потім тягне мене за руку й шепоче мені на вухо: — Якщо ти намагатимешся звабити Стьопу я тебе прикінчу. Й продам Горському не за дружину, а за особисту служницю. Ти знаєш, що такі монстри роблять зі своїми речами. 

— Так. Через тиждень я їду, — посміхаюся натягнуто, бо Беата з усьої сили стискає мої пальці. До хрусту кісточок. 

— Шкода, але ми можемо спілкуватися до цього часу? В очах Степана з'являється теплий вогник. Беата кидає на мене злісний погляд. 

— Краще не варто. В мене буде багато справ. 

— Ну якщо так, то гаразд, — знизує плечима Степан.      Дерев’яні сходи риплять під легкими, упевненими кроками. Я завмираю, стискаючи пальці в кулаки так міцно, що нігті впиваються в долоні. У вітальню повільно, наче на подім, спускається Калерія. Наній шовкова сукня кремового кольору, яка ідеально підкреслює кожний вигин її фігури. Волосся вкладене в ідеальні локони, а від легкого шлейфу дорогих парфумів у кімнаті стає важко дихати. Цю сукню тітка купила їй минулого тижня за гроші, які колись належали моєму батькові. Я мимоволі опускаю погляд на свій запраний, тьмяний вигляд. Поряд із кузиною я виглядаю як тінь, як привид у власному домі. Але найболючіше — це не сукня. Найболючіше — це реакція Степана. Я бачу, як змінюється його обличчя. Ввічлива, трохи втомлена посмішка миттєво зникає, поступаючись місцем щирому, захопленому погляду. В його очах спалахує той самий живий вогонь, якого я марно шукала протягом усіх цих років. Він дивиться на Калерію так, ніби в кімнаті більше нікого немає. Мені погано. Біль засліплює, але я тут же гашу його у своєму розумі. "Ні, Єво, зупинися, — подумки сварю себе. — Степан просто вихований чоловік. Калерія вміє привертати увагу, вона виглядає яскраво, і будь-який чоловік на його місці просто задивився б. Це абсолютно природно. Степан не робить нічого поганого. Він просто ввічливий гість." 

— Стьопочка! Вибач, що змусила чекати, — білосніжно посміхається Калерія, спускаючись на останню сходинку. Її голос лунає солодко, аж нудотно. — Я шукала свій улюблений браслет. 

— Нічого страшного, Леро.  Таку красу варто чекати, — відповідав Степан, в його голосі чути щирий комплімент. Ці слова пробивають мій захисний панцир наскрізь. Але я не вірю що все це насправді. Він просто грає за правилами світського етикету. Йому доводиться бути люб’язним із донькою господині будинку. 

Він не знає, яка вона насправді. Тітка Беата миттєво розпливається в задоволеній посмішці. Вона підходить до доньки й ніжно поправляє їй локон, а потім переводить на мене крижаний, сповнений зневаги погляд.