29. Мел. Розбірки з колишнім

Коли я побачила Олега, то спершу не могла ані слова сказати від здивування. 

 — Як ти мене знайшов? — запитала, трохи отямившись від несподіванки. — Ти що, стежив за мною?

Але Олег не встиг відповісти. Бо раптом Ніл заїхав йому кулаком прямо в щелепу.

Олег перечепився і впав на землю. Потім піднявся на ноги, тримаючись рукою за обличчя і сердито зиркаючи на Ніла. 

— Я попереджав тебе, що так буде, якщо ми побачимось. Це за ті слова про Мел, — сказав Ніл спокійно.

 — Що, знайшла собі багатого? — вигукнув Олег, дивлячись на мене. — Але можеш не радіти, такі, як ти, довго біля “папіків” не затримуються. Скоро опинишся на вулиці, будеш ще за мною бігати, щоб я до тебе повернувся!

 — Олеже, краще йди звідси і ніколи більше не дзвони і не приходь, — відповіла я. — Ти мені не цікавий, я не хочу з тобою навіть говорити, не те, щоб щось більше…

— Дурепа! — вигукнув він, а коли побачив, що Ніл вже хотів йти знову його бити, то буквально втік від нас на вихід. 

— Невже я схожий на папіка… — Ніл ледь насупився.

 — Авжеж ні, то він ляпнув аби ляпнути, — я знизала плечима. — Він завжди такий був, не звертай уваги. Сподіваюся, після такої прочуханки не буде більше потрапляти нам на очі…

— Я теж сподіваюсь, — він кивнув. — Неприємний тип. Тепер і мені аж не віриться, що він міг зустрічатись з такою дівчиною, як ти.

— Вибач, що я так протупила, — я зітхнула. — Якби знала, що він такий, то послала б його ще в перший день нашого знайомства…

— Ну, ти не маєш переді мною виправдовуватись. Але не буду приховувати, я радий, що ви вже не разом. 

— Я теж дуже рада, що ти його провчив, — сказала я. — Що ж, можна відсвяткувати цю подію, замовити суші чи ще щось смачненьке… Хоча, мама мабуть там уже наготувала купу страв, то образиться, що ми не хочемо їсти її кулінарні шедеври…

— А що як… Думаєш, вона сильно образиться, якщо ми запізнимось ще на годинки дві?... 

 — Думаю, ні, я напишу їй, що в нас якісь робочі питання ще вирішуються, — я лукаво усміхнулась, відчувала себе школяркою, що втікає з уроків. 

— Давай, — він теж усміхнувся схожою усмішкою. — Поїдемо тоді поїмо суші в Муракамі. Там кімнати прямо японські і капці видають, прикольно дуже. А офіціантки в справжніх кімоно ходять.

 — Супер, я там ще не була, — мені було приємно, що у нас щось типу побачення. Хоча може це я сама собі придумала, а для Ніла це зовсім не побачення, просто дружня вечеря? 

***

Поки ми їхали до ресторану, я написала мамі повідомлення, що ми трохи затримаємося по роботі.

— Тепер можна бути спокійними, вона не почне дзвонити в лікарні та поліцію, розшукуючи нас, — усміхнулась я Нілу. 

— Сподіваюсь, вона не знайде ще щось. А то вона від  нудьги може почати шукати. І взагалі… Ти ж любиш суші? — запитав Ніл, зазираючи  в меню. — Тут є смачні лодочки-набори суші, я зазвичай їх замовляю.

 — Так, дуже люблю, — відповіла я. 

Дівчина в японському кімоно прийняла у нас замовлення і відійшла, і цієї миті я побачила вродливу білявку в чорній міні-сукні, що йшла прямо до нас. Поскільки її увага була зосереджена на Нілі, я зрозуміла, що це якась його знайома. 

— Ніле, привіт! — вона усмінулась. — А що це ти… — вона окинула мене оцінюючим поглядом. — З секретаркою вечеряєш? Хіба ти не казав, що не будеш мати стосунків на роботі, хіба я не тому звільнилась тоді, щоб ми могли бути разом?...