24. Ніл. Незвичайна знахідка

Після чергового дзвінка я вирішив вийти до приймальні і попросити Мел зробити мені каву, щось я був якийсь невиспаний через те, що ми рано встали сьогодні.

Але коли вийшов до приймальні і поглянув на Мел, то побачив, що у неї були червоні очі і в них стояли сльози. 

Мене дуже здивувала, навіть шокувала ця картина.

— Що трапилось? — запитав я, підійшовши ближче до її столу. Валерії не було, тож я міг не сильно стримувати свої емоції зараз. 

— Нічого особливого, — вона похитала головою, обережно прикладаючи до повік серветку, щоб не розмазати макіяж. 

— Я ж бачу, що ти обманюєш, — я торкнувся її долоні. Серце билось частіше, ніж мало б. Мені хотілось покарати винного в її сльозах. — Хто тебе засмутив? Скажи мені. 

 — Не знаю, я не бачила, хто це… Якісь співробітниці обговорювали мене у вбиральні… Вірніше, нас із тобою… 

Її так засмутило те, що нас обговорюють?... Ну, я знав, що вона проти службових романів, чого я очікував. 

— Пробач, я не хотів, щоб тобі було погано… Не звертай на них уваги, що б вони там не сказали.

 — Ти ні в чому не винний, — вона глибоко вдихнула і усміхнулась. — Мені плювати на цих пліткарок! Я ніколи не збиралася залізти до когось в ліжко і одружити з собою, а якщо вони всіх міряють по собі, то це їхні проблеми! 

"Блін, а я хотів би, щоб ти залізла до мене в ліжко", — ця думка була не дуже вчасною. Але все ж я ніяк не міг від неї зовсім відсахнутися. Вона вже стала навіть навʼязливою. 

— Так, то їхні проблеми, — тільки й сказав вголос.

— Я реально дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробив, — вона з теплотою глянула на мене. — Думаю, ти — мрія кожної з цих дівчат, тому вони так і поводяться. 

Мені було якось фіолетово, чи я мрія тих дівчат, чи ні, але от думка Мел мене цікавила дуже. Не хотілось, щоб вся та теплота, з якою вона на мене дивилась, була просто із вдячності.

— Знаєш, я дуже радий, що ми зустрілись, і що у нас все це, ну… — я намагався сформулювати цю думку, але саме в цей момент до приймальні повернулась Валерія. — Ну ти зрозуміла, — завершив я врешті-решт.

— Так, зрозуміла, — кивнула вона. 

Дивилася на мене так, ніби хотіла сказати щось іще, але при Валерії не наважувалась. 

— Ну, тоді чекаю на каву, — сказав я, і кивнувши Валерії, пішов назад до кабінету.

Серце все одно билось надто швидко. Чомусь тіло якось скажено реагувало на Мел. Певно, це все через забороненість і фальшивість наших стосунків. Все було заплутано, хотілось більшого, ніж я обіцяв, і мене злило, що ставало все важче себе контролювати. 

Коли Мел заносила каву, вона виглядала  вже не сумною, а такою як завжди. Поставила переді мною чашку і запитала:

 — Може, принести ще обід з їдальні? Чи ти сам туди підеш? 

— Можна, — я кивнув. — Дякую. Я з цими дзвінками не можу ніяк вийти. Хочеться завершити сьогодні раніше, ну бо… — я трохи стишив голос. — Бо твоя мама там у мене вдома… Сподіваюсь, вона не буде сильно зазирати по шафах чи щось таке? Я не взірцевий чистюля. 

 — Не повинна, — Мел усміхнулась. — Я попросила її не дуже прибирати, ну можна пропилесосити і витерти пил та й все. Зараз принесу обід, тобі треба дбати про себе, а не лише про роботу…

***

Коли ми їхали додому, я все ж трохи нервував. 

— Мама тобі не телефонувала? Нічого не питала дивного? А то чим ближче ми до квартири, тим більше я нервую, що вона могла там знайти. 

 — А що вона могла знайти? — Мел знизала плечима. — Не думаю, що вона ритиметься в твоїх документах і вияснить, що ти не Олег…

— Та хтозна, — я теж знизав плечима. Ніби в мене нічого такого особливого не було. Ну, хіба що якісь "іграшки", але небагато і вони в шафі-купе… Навряд вона б туди пішла. — Ну добре, треба менше нервувати. Якось переживемо цей тиждень, все буде добре.

Саме з таким позитивним налаштуванням ми заходили в квартиру. Мама Мел вийшла нас зустрічати, аж раптом я побачив у неї в руках… "Гойдалку" для того самого…