15. Мел. "Давай з'їдемось"

Коли він мене про це запитав, я мало каву не розплескала. Відчула, як кров приливає до щік.

— Не знаю, — розгублено сказала, швидко витираючи стіл серветкою. — Я не мала на увазі, що ти бабій… 

— А що ти мала на увазі? — він якось кумедно насупився, я не очікувала від нього подібної реакції. 

— Ну, що я ж маю їм потім сказати, що ми розійшлися… Вірніше я з Олегом розійшлася, — я глянула на нього. — Уявляєш, Віка сфоткала нас із тобою і скинула фото своїй мамі, в та одразу поділилася з моєю…

— Блін, якось все заплутано, — Ніл схрестив руки на грудях. — Ну але все одно. Розійдемось не тому що я ідіот ненадійний. 

— Ти ж сам говорив тоді, після ресторану, що розійдемось через те, що ти зрадив мене з секретаркою, — згадала я. 

— Я вже й забув… Але ти тепер моя секретарка, забула? Як це я тобі зраджу з тобою? 

— Дійсно, — я усміхнулась. — Тепер доведеться придумати нову версію… Може, ти навпаки занадто відповідальний, хочеш, щоб твоя дружина сиділа вдома і не працювала? 

— І яка дурепа мужика за таке кине? — він похитав головою. — Хм… Ну подумаємо ще. Час же є. 

— Так, придумаємо щось правдоподібне, — я зловила себе на думці, що мені не хочеться, щоб ми розходились, хай навіть не насправді. — Щоб і ти залишився хорошим, і мене мама не звинуватила, що я такого хорошого нареченого втратила …

Цієї миті мій телефон у кишені сповістив про нове повідомлення. 

Я дістала його і глянула на екран. 

— Якраз мама пише…

"Доню, я купила квиток на сьогоднішній вечір, уяви, такий був, це точно доля! Приїду в Київ о шостій ранку, зустрінете мене з твоїм хлопцем? Я давно хотіла пройти в Києві повне обстеження здоровʼя, якраз на таке зараз дають щось типу купону в Дії. Це займе десь тиждень, я поживу у вас, ви ж не проти?"

 Я перечитувала ці рядки знову і знову, не в змозі навіть слова вимовити, але на моєму обличчі було, видно, все написано, бо Ніл запитав:

— Ти там ніби панихиду читаєш, що трапилось? 

— Мама… Вона буде завтра о шостій ранку у Києві, і хоче у нас пожити… 

— В сенсі "у нас"? — спочатку не зрозумів Ніл, а потім до нього стало доходити. — У "нас"?! Тобто… Оце так поворот. І як довго вона хоче пожити "у нас"? 

— Тиждень, на якесь обстеження приїздить. Але я їй не писала, що ми живемо разом, може це Віка таке сказала, чи її мама переплутала? Якийсь “зіпсований телефон” вийшов… Що ж робити? Писати, що ми вже розійшлися? 

— Це буде якось дивно, — він похитав головою. — Давай краще дійсно зʼїдемось, — він зазирнув мені в очі.

— З’їдемось? — перепитала я. — Ти маєш на увазі, щоб я до тебе переїхала? Серйозно? 

— Ага, — він знизав плечима. — А чому ні? Твоя мама приїде, полікується. А потім все одно поїде. 

— Ну… Можна, — сказала я не дуже впевнено. — Але ж тобі, мабуть, буде незручно? І колеги можуть дізнатися…

— Ну, на роботу ж твоя мама не прийде? Як вони дізнаються? Єдине що довозити тебе до офісу я реально не зможу, — замислився Ніл. — Бо точно спалимось.

— Так, — я раптом подумала, що мені подобається ця ідея. Вона була божевільною, але я відчула хвилювання від думки, що наша з Нілом гра продовжиться. Та й мама, побачивши “Олега”, заспокоїться і перестане мене повчати. — Ну… давай спробуємо. Коли мені переїхати? Після роботи?

— Раз завтра зранку вона вже приїжджає, то після роботи їдь збирати необхідні речі. А як все збереш, я за тобою заїду. Ми маємо зробити видимість, що ти там живеш, тож треба буде взяти якісь фотки чи ще якісь дрібнички. Подумай які. Машина велика, влізе стільки всього, скільки треба. 

— Добре, подумаю… Ну все, я піду, бо там Валерія може щось запідозрити, — я швидко вийшла з кабінету, відчуваючи, як серце калатає в грудях…