11. Мел. "Можу пообіцяти тобі"

Коли Ніл запропонував мене підвезти, я відчула хвилювання. Він мені подобався, це я вже зрозуміла. Але потрібно було дотримуватися субординації, все ж, він керівник, а я підлегла. Не хотілося б створити для когось враження, що я збираюся його спокусити. А з другого боку, яка різниця, що подумає хтось, люди здатні придумати якісь плітки навіть коли для того немає жодних підстав…

І те, як Ніл сьогодні повівся з тим Ігорем, теж дуже вразило мене. Він реально заступився за мене, навіть ризикуючи власною вигодою. Бо Ігор міг розсердитись і розірвати угоду. Добре, що цього не сталося і все завершилось благополучно…

 — Тоді я не проти, — сказала я, вимкнула комп’ютер і підвелася з-за столу. Тільки хотіла дістати з шафи своє пальто, як Ніл сам подав мені його. 

Я зовсім знітилась, зі мною ніхто так ввічливо не поводився. Олег вважав усі ці церемонії пережитком минулого, завжди говорив: “Жінки воювали за рівноправність з чоловіками, свого досягли, то тепер чому ми маємо пропускати вас уперед чи поступатися місцем?” Говорив він це ніби жартома, і все одно  я розуміла, що для нього був найважливішим він сам, що він і довів, коли покинув мене, навіть не подбавши про те, щоб зробити це віч-на-віч, а не по телефону…

 — Дякую, — сказала, відчуваючи, що червонію, коли він поправив мені комір на пальто. 

— Ходімо на паркінг, до речі, а твоя адреса є в моєму додатку таксі, — він ледь усміхнувся. 

— Ти прямо Шерлок Холмс, — я теж усміхнулась у відповідь.  Те, що мою адресу знає якийсь малознайомий чоловік, мене б напружило у випадку будь з ким, але не з Нілом. Поруч із ним я почувалася у безпеці, немов ми були знайомі все життя, а не два дні. 

Ми вийшли з офісу і спустилися до паркінгу. Він відчинив переді мною дверцята. 

— Дякую, ти дуже ввічливий, — сказала я, сідаючи до машини. — Це прямо дуже рідкісно у наш час…

— Не думай, що це я прямо такий з усіма, — пробурмотів Ніл, сідаючи поруч і заводячи машину. — Насправді я теж клеюсь до жінок і все таке, ну, можливо, не так нахабно, як Ігор, і все ж, — ми поїхали до виїзду з паркінгу.

 — Ну, я не думаю, що жінкам не подобається твоя увага. — сказала я. — І що якщо все ж комусь не подобається, ти будеш змушувати їх до чогось…

— Та не буду авжеж, — він похитав головою, а ми вже виїхали на дорогу. — Все має бути взаємно і добровільно, — на цих словах він поглянув на мене. 

 — Я теж такої думки, — сказала я. Подумала, чи не прозвучало це якимось натяком, що я не проти стосунків з ним, але вже було пізно щось виправляти. Що сказано, те сказано. Та й він же наче нічого такого конкретно про нас не казав, лише в цілому про чоловіків та жінок…

— А чому ти покинула попередню роботу? — Ніл перестав дивитись на мене і зосередився на дорозі. 

 — Та було кілька причин… — я не знала, як краще сказати, що керівник загравав до мене. Раптом Ніл побачить у цьому якийсь натяк на себе? А з іншого боку, і брехати не хотілося, тому я сказала  в загальному, не вдаючись в подробиці. — Виникли деякі розбіжності в думках з керівництвом…

— Ну але саме ти звільнилась, а не тебе звільнили, наскільки я зрозумів з резюме? — уточнив він, коли ми вже повертали на мою вулицю.

— Так, — кивнула я.  — Хотілося спробувати себе в якійсь іншій сфері…

Мабуть, він мені не вірить, — подумала я. Я завжди, коли доводилося говорити неправду, виглядала ніби винувато, ще в школі вчителі завжди це підмічали. 

— Пробач, що розпитую, певно, це не дуже правильно, ти взагалі можеш не відповідати, якщо не хочеш, — ми якраз заїжджали в мій двір, коли він сказав ці слова. — Який підʼїзд?

 — Перший, дякую,  — мені раптом стало незручно від того, що я ніби приховую щось від нього, хоча він не давав для цього підстав. — Насправді я пішла з тієї роботи, бо шеф до мене клеївся, — сказала раніше,ніж встигла себе зупинити. 

— Зрозуміло, — він кивнув. — Ну, я можу пообіцяти тобі, якщо хочеш. Пообіцяти, що не буду "клеїтись"...