5. Мел. "Оце так збіг!"

Вранці мені подзвонила Віка:

 — Мені так сподобався твій хлопець, може ще кудись сходимо разом, наприклад, на цих вихідних?

— Думаю, Ігор буде ревнувати тебе до нього, — постаралася викрутитись я. 

— Та не буде, йому сподобався Олег. Хоч і багатенький, але він не зазнавався, приємно поводився. Тож не вигадуй! Давай сходимо кудись разом, в кіно? А потім на вечерю. Чи навпаки на вечерю, а потім в кіно. Або на ковзанку? Зараз найкращий час для ковзанки! 

 — Ну, я спитаю в нього, — викрутилась я, сподіваючись, що Віка забуде про цю ідею. Не говорити ж їй, що “Олег” ніякий не Олег, а Ніл, і в мене навіть його номера телефона немає… — Вибач, я зараз збираюся на співбесіду, давай увечері тебе наберу…

— Добре, домовились! Спитай його обовʼязково! Такий приємний хлопець… Дарма ви відкладаєте весілля!

 — До вечора, гарного тобі дня! — я проігнорила слова про весілля. Відклала телефон і заходилася робити макіяж, розмірковуючи про те, яким буде шеф на цій фірмі,куди я збиралася влаштуватись. На попередній мої роботі керівник був дуже неприємним, постійно загравав до мене, хоча годився мені в дідусі. Через те я надовго там не затрималась.

Але роздумувати особливо не було коли, глянула на годинник і зрозуміла, що вже потрібно виходити з дому, щоб не запізнитися. 

До офісу дісталася без проблем, знайшла приймальню керівника, там сиділа якась вже не дуже молода жінка. 

 — Доброго ранку, мені призначили співбесіду на дев’яту, — усміхнулась я їхй. 

— Доброго ранку, Меланіє, правильно? Так, шеф трохи затримується. Хоча це дивно, він рідко затримується. Почекаєте будь ласка тут, поки він прийде? Думаю, буде з хвилини на хвилину. Ну, у нього ще десять хвилин до вашої співбесіди. Він ще не запізнився, але зазвичай приходить за десять-двадцять хвилин до старту.

— Без проблем, я почекаю, — подумала, що так навіть краще, є час. щоб перевести подих і краще освоїтися в новому для себе середовищі.  — Шеф у вас дуже суворий? — запитала просто, щоб не сидіти мовчки і щоб мене вважали досить комунікабельною. 

— Ну, я б сказала, що він справедливий, — сказала дівчина. — До речі, мене звуть Валерія Михайлівна, можна просто Валерія. Ніяк я не піду на пенсію, все він не знайде мені адекватну заміну, — вона зітхнула. — От нещодавно була дівчинка, так я вже навіть забрала речі… Але вона не впоралась. 

— Таке буває, — кивнула я. — Мені дуже у вас подобається, сподіваюся, що я отримаю цю роботу. 

— Я теж на це сподіваюсь, — вона усміхнулась. — І місце дійсно хороше. Якщо отримаєте тут досвід, потім зможете йти і на інші вищі посади, бо секретарка нашого шефа має вміти практично все. Досвід буде колосальний, це я гарантую. Але я піти не змогла. Не було в мене тієї бізнесової "жилки", і за місця змагатися з молодими якось не хотілося. В сфері реклами вас потім з руками і ногами заберуть в будь-яку фірму, але треба протриматись тут хоч рік. 

— Ну це, якщо моя персона підійде вашому керівнику, — усміхнулась я і подумки додала: “ І якщо він не виявиться черговим престарілим ловеласом…”

Але тут двері до приймальної відчинились, і увійшов чоловік, на ходу розстібаючи пальто і розмотуючи з шиї шарф. Було видно, що він поспішав. 

— Доброго ранку, — почала я, почувши мій голос, він поглянув на мене, і я впізнала Ніла. Нічого собі, то він теж тут працює, оце так збіг!  Треба буде перекинутися слівцем після співбесіди…