1. Мел. "Нам треба розійтись, пробач"

Ми сиділи за столиком уже півгодини, а  Олег все не приходив. Я почувалася не в своїй тарілці, Віка з Ігорем намагалися розрядити ситуацію, але я бачила, що і в них вже уривається терпець. Зрештою я вибачилась, взяла телефон і вийшла в коридор, щоб сказати Олегу, що я про нього думаю. Запізнитися на зустріч з моїми друзями і навіть не попередити, це було дуже образливо для мене. Адже у нас були серйозні стосунки, ми збиралися з’їхатися і жити разом. 

Я слухала довгі гудки і вже відчувала занепокоєння, може, я даремно злюся? Раптом з Олегом щось трапилось, наприклад, в аварію потрапив і зараз лежить у лікарні без свідомості? Та тут він усе ж відповів на дзвінок.

 — Олеже, з тобою все добре? — стривожено запитала я. 

— Мел… — він зітхнув. — А ти не отримала мого повідомлення в вотсап?... Загалом… Я еее… Нам треба розійтись, пробач. Я вчора тобі написав туди. Я не готовий до тих кроків, які ти хочеш, тому нам не по дорозі.

 — Я вчора не заходила у вотсап, — почала я, і тут до мене дійшов сенс його слів. — Зачекай, як це “нам треба розійтись?”Це не смішно, приїзди скоріше, ми вже півгодини на тебе чекаємо, Віка свого хлопця взяла…

— Я хочу ходити в клуби, тусити з пацанами, а не оце все. Не дзвони мені більше,  добре? Я кладу слухавку…

 — Почекай, не клади слухавку, давай поговоримо… Я готова змінитися, аби ти тільки не кидав мене… — на моїх очах з’явилися сльози. — Ти не говорив, що щось не так, я думала, що ти кохаєш мене…

Але у відповідь я почула лише короткі гудки.  Стояла якусь мить, розгублено витріщаючись на телефон, очікуючи, що він от-от передзвонить, а потім вирішила, що може нас просто випадково роз’єднали, і знову набрала його номер. Проте зрозуміла, що він мене заблокував. 

Треба було повертатися за столик, якось пояснити Віці і Ігорю те, що сталося, але мені було так соромно, немов мене зараз у цьому повному людей ресторані роздягнули догола. Я ніяк не могла наважитися піти туди і сказати друзям, що я невдаха, яку навіть кидають без пояснень, просто через повідомлення у соцмережі. А ми ж з Олегом були разом уже рік, і я вважала, що у нас все добре. Як я могла так помилятися, не помітити ніяких “тривожних дзвіночків”?

Все ж, треба було повертатися. Я зайшла у вбиральню, трохи витерла сльози, сяк-так привела себе до ладу і попрямувала до нашого столика. 

Навіть вийшло усміхнутися, хоча, підозрюю, що та усмішка була досить натягнута. 

 — Ну що там, твій хлопець скоро буде? Може, в заторі застряг? — запитала Віка. 

— Кохана! — почула раптом я за спиною і хтось обійняв мене і поцілував в щоку. — У мене телефон заглючив, пробач, що запізнився… Забув назву ресторану, поки з мобілкою розібрався, то вже зайві півгодини пройшло… А потім він зовсім вирубився. Схоже, таки зламався. Пробачте мене за запізнення, я — Олег, її хлопець…

Я вражено озирнулася і побачила зовсім незнайомого чоловіка, який, втім, не був схожий на п’яного чи психа. Він був симпатичний і усміхався так щиро… Може, переплутав мене з кимось? Тільки як таке може бути, що в нього і ім’я таке саме, як у мого хлопця… тепер уже колишнього?

Тим часом Віка, не даючи мені можливості щось сказати, затараторила:

— Приємно познайомитися! Я Вікторія, а це Ігор, мій хлопець. Сідайте,  будь ласка, треба випити за знайомство, Ігорю, налий Олегу вина! 

Незнайомець, не довго думаючи, всівся на вільне місце поряд зі мною.

— Треба щось зробити з цим телефоном, — він дістав мобільний і покрутив в руках, потім натис на кнопку. — О, ввімкнувся. 

Він відкрив нотатку і написав крупно, заголовковим шрифтом, щоб я бачила:

"Я підіграю, але страхуй, я ж нікого не знаю. Чув твою розмову з тим придурком. А потім скажеш друзям, що ми розійшлись." 

Я була вражена, що зовсім незнайомий чоловік вирішив мені допомогти. Кивнула, дивлячись йому в очі.

— Що ви там перезираєтесь? — Віка захихотіла. — Олеже, Мел нам стільки всього про тебе розповідала! Але хотілось би послухати тебе!

Вітаю на сторінках моєї новинки! Гортайте далі - там продовження!