Розділ 32. Каблучка в кишені

Кілька тижнів після того буремного ранку із заголовками минули значно спокійніше, ніж Айві могла собі уявити, — інтерв'ю, яке вони з Грейсоном таки дали одному солідному виданню, обравши чесність замість мовчання, як і радила команда піару, справді змінило тон публічного обговорення. Замість зневажливих заголовків про "фальшиву спадкоємицю" почали з'являтися значно тепліші матеріали — про історію дівчини з притулку, яка наважилась на відчайдушний вчинок заради одного вечора казки, і чоловіка, який зумів пробачити, попри поранену гордість.

Марта зателефонувала першою з усієї "родини" маєтку, щойно стаття вийшла, — голос її тремтів від сліз, коли вона говорила, наскільки пишається тим, як чесно й гідно Айві врешті-решт розповіла свою історію світові. Дієго й Тайлер надіслали кумедне спільне повідомлення з дюжиною сердечок і жартом про те, що тепер їм доведеться просити в Айві автограф. Навіть Елеонор, попри всю свою стриманість, надіслала коротку, але промовисту записку: "Пишаюсь тобою більше, ніж готова визнати вголос".

Маркус, коли дізнався всю історію повністю — про примирення на балконі, про щирість, яку вони нарешті знайшли одне до одного, — сприйняв новину з тією ж гідністю, з якою робив усе інше у своєму житті.

— Я радий за тебе, — сказав він Айві одного вечора, коли вони сиділи на кухні квартири Ітана, тепер уже без будь-якої гіркоти в голосі, тільки щира, зріла приязнь. — Правда радий. Хоч і не приховуватиму, що частина мене завжди трохи шкодуватиме про те, чого не сталося між нами.

— Ти назавжди залишишся однією з найважливіших людей у моєму житті, Маркусе, — відповіла вона щиро, стискаючи його руку. — Хай яким буде моє майбутнє.

Ці слова, здається, принесли їм обом те примирення, якого так бракувало після болючих тижнів мовчазної образи, — і Айві, дивлячись, як Маркус усміхається їй у відповідь без жодної тіні гіркоти, відчула, що це друге, тепліше прощання значило для неї не менше за примирення з самим Грейсоном.

Того суботнього вечора, коли Грейсон запросив її на вечерю "нічого особливого, просто повечеряємо разом", Айві не підозрювала нічого незвичного, — вони вже кілька тижнів зустрічались регулярно, без поспіху, без тієї відчайдушної гарячковості перших тижнів їхнього знайомства, дозволяючи собі просто насолоджуватись товариством одне одного, наче звичайна пара, якою, зрештою, вони й прагнули стати.

Він забрав її від квартири Ітана рівно о сьомій, у простій сорочці, без краватки, з тим самим теплим, трохи хвилюючим блиском в очах, який вона вже добре знала, — але дорога, замість звичного маршруту до одного з ресторанів центру міста, повела їх убік, до узбережжя, туди, де хвилі накочувались на пісок під останніми промінями вечірнього сонця.

— Куди ми їдемо? — запитала вона, здивована зміною напрямку.

— Побачиш, — усміхнувся він тією самою кривою усмішкою, яка завжди означала якийсь секрет, розкрити який раніше часу він не мав жодного наміру.

Машина зупинилась біля невеликого, майже безлюдного пляжу, огородженого пальмами, — і коли вони вийшли, тримаючись за руки, Айві побачила, що на піску, за кількадесят метрів від берега, влаштовано щось на кшталт невеликого приватного вечора: дерев'яний стіл, застелений білою скатертиною, дві свічки, що мерехтіли в скляних ліхтарях, захищених від морського вітру, і гірлянда теплих жовтих вогників, натягнута між двома найближчими пальмами.

— Грейсоне, — прошепотіла вона, приголомшена цією несподіваною красою. — Що це все означає?

— Сідай, — сказав він, відсуваючи для неї стілець із тією ж галантністю, з якою робив усе відтоді, як вони знову почали разом.

Вечеря, яку принесли офіціанти сусіднього ресторану, спеціально найняті для цього приватного вечора, виявилась простою, але вишуканою — свіжі морепродукти, келихи білого вина, десерт із лаймовим кремом, який, як зауважив Грейсон із усмішкою, "бабуся Дороті визнала б гідним свого власного рецепта". Вони їли неспішно, розмовляючи про дрібниці, дивлячись, як сонце повільно занурюється за обрій, забарвлюючи небо в глибокі відтінки помаранчевого й фіолетового, — і тільки коли останні промені остаточно згасли, поступаючись місцем зоряному небу, Грейсон раптом посерйознішав, відкладаючи виделку набік.

— Айві, — сказав він, і в голосі його забриніло щось, чого вона раніше не чула, — хвилювання, змішане з рішучістю. — Пам'ятаєш, ти якось розповідала мені про книжку казок із притулку? Про принцес, які одного дня прокидались і виявляли, що весь світ раптом бачить у них щось особливе?

— Пам'ятаю, — прошепотіла вона, серце її раптом закалатало швидше, вловлюючи в його тоні щось важливе, щось, що ось-ось мало статися.

— Я довго думав про це, — продовжив він, підводячись зі свого місця й обходячи стіл, щоб опинитися поруч із нею. — І зрозумів, що не хочу, щоб ти чекала на чарівну паличку чи фею-хрещену, аби відчути себе особливою. Ти вже особлива, Айві. Була такою задовго до того, як зустріла мене, задовго до сукні кольору шампанського й діамантового кольє. Я просто хочу мати честь бути поруч, коли ти нарешті це усвідомиш до кінця.

Він опустився на одне коліно просто на теплий вечірній пісок, і Айві, побачивши цей рух, притиснула долоню до рота, відчуваючи, як сльози миттю навертаються на очі.

— Айві Беннетт, — сказав Грейсон, дістаючи з кишені піджака невелику оксамитову коробочку й відкриваючи її тремтячими, попри всю свою звичну впевненість, пальцями, — ти вийдеш за мене заміж? Не як фальшива мільйонерка, не як хтось, ким тобі довелось прикидатись заради одного вечора казки, а просто як ти — та єдина людина, яка навчила мене, що справжнє кохання не потребує жодних вигадок, аби бути справжнім.

Каблучка в коробочці виблискувала у світлі свічок і зірок — не крикливо велика, як можна було б очікувати від людини його статків, а витончена, з одним прозорим діамантом у обрамленні тонкого золотого кільця, — і Айві, дивлячись на неї крізь пелену сліз, що вже вільно текли по щоках, відчула, як усе те довге, болісне випробування останніх тижнів раптом набуло сенсу, стало необхідним шляхом до цього єдиного, довершеного моменту.