Розділ 30. Правда, розказана вголос

Хаос після бійки вщухав повільно — охорона готелю розводила цікавих гостей по своїх справах, менеджер закладу нервово перепрошував перед представниками преси, які, на жаль, встигли зняти на телефони достатньо кадрів для завтрашніх заголовків, а Айві, усе ще тримаючи забутий букет білих лілій, стояла посеред цього поступово затихаючого сум'яття, не знаючи, куди подітись.

Маркус підійшов до неї, притискаючи серветку до щоки, під оком якої вже розквітав синець.

— Пробач, — сказав він тихо. — Не мав права влаштовувати таке видовище.

— Ти захищав мене, — відповіла Айві, торкаючись його неушкодженої щоки з тією ж теплою вдячністю, яку відчувала до нього завжди. — Я знаю.

Маркус кивнув, і в очах його промайнуло щось схоже на сумне, але зріле усвідомлення.

— Судячи з того, як несамовито він накинувся на мене через якийсь букет квітів, це не була байдужість, — сказав він, кивнувши в бік Грейсона, що стояв неподалік, розмовляючи з менеджером готелю. — Байдужі люди не б'ються через жінку, Айві.

— А ти? — запитала вона тихо.

— А я, — усміхнувся Маркус сумно, — завжди буду поруч як друг, коли тобі це знадобиться. Але серце твоє, здається, ніколи не належало мені по-справжньому, хай як сильно я цього хотів. Іди до нього. Поговори нарешті чесно. Ви обидва заслуговуєте на це.

Він поцілував її в чоло — легко, по-братньому, — і пішов геть крізь натовп гостей, що потроху розходився, залишаючи Айві саму серед перекинутих столів і розсипаних десертів.

Вона подивилась туди, де стояв Грейсон, — він саме закінчив розмову з менеджером, притискаючи серветку до розсіченої губи, — і, набравшись рішучості, якої не відчувала вже дуже давно, підійшла до нього першою.

— Можемо поговорити? — запитала вона. — По-справжньому цього разу. Без криків, без сарказму. Просто поговорити.

Грейсон подивився на неї довго, ніби не одразу повірив почутому, а потім кивнув.

— Можемо, — сказав він тихо.

Вони вийшли на невеликий балкон готелю, що виходив на затоку, — нічне повітря було теплим, вологим, наповненим запахом моря, а вогні яхт унизу відбивались у темній воді тремтливими цятками.

— Твоя губа, — сказала Айві, дивлячись на невелику ранку, яка вже майже перестала кровити. — Тобі варто прикласти щось холодне.

— Переживе, — відповів Грейсон, притулившись до кам'яної балюстради. — Маркус б'є значно слабше, ніж я очікував від колишнього охоронця.

— Не применшуй, — тихо усміхнулась Айві. — Твоя щелепа завтра точно нагадає тобі про цей вечір.

Запала тиша, не така напружена, як усі попередні розмови між ними, а якась дивно очищена, ніби бійка, попри всю свою безглуздість, змила бодай частину того гніву й гордості, які стояли між ними так довго.

— Я хочу розповісти тобі все, — сказала Айві нарешті, дивлячись на темну воду затоки. — По-справжньому все, без жодних пропусків. Ти маєш право знати, з ким мав справу насправді.

Грейсон мовчки кивнув, і вона, набравши повні груди теплого нічного повітря, почала говорити.

— Я виросла в притулку Святої Агнеси, у Джексонвіллі, — сказала вона. — Не пам'ятаю своїх біологічних батьків, ніколи не знала жодного з них. У десять років у мене була одна книжка казок, потріпана, з відірваною обкладинкою, — я перечитувала її стільки разів, що знала кожне слово напам'ять. Про принцес, яких рятували з жалюгідного життя, які одного дня прокидались і виявлялось, що весь світ раптом бачить у них щось особливе.

Вона на мить замовкла, підбираючи слова для того, що завжди залишалось найважчим для озвучення.

— Я виросла, думаючи, що якщо просто буду достатньо доброю, достатньо терплячою, одного дня це станеться зі мною теж. Але цього не сталось. Мене жодного разу не вдочерили, я перейшла з прийомної родини в прийомну родину, поки не стала повнолітньою, а потім почала працювати покоївкою, бо це була єдина робота, яку могла отримати без освіти, без зв'язків, без нічого, крім готовності важко працювати.

— Айві, — почав Грейсон тихо, але вона підняла руку, просячи дозволити їй договорити до кінця.

— Коли Елеонор поїхала, а Брук запропонувала приміряти її сукні, — продовжила Айві, — я знаю, це звучить нерозважливо, по-дитячому навіть. Але щось у мені, та сама маленька дівчинка з притулку, яка досі вірила в казки попри весь здоровий глузд, не змогла встояти перед спокусою відчути хоч раз, як це — бути тією принцесою з книжки. Не назавжди. Просто на один вечір.

— А потім я облила тебе шампанським, — сказала вона з гіркою усмішкою, — і один вечір розтягнувся значно довше, тому що я закохалась у тебе набагато швидше й набагато глибше, ніж будь-коли готова була визнати. І щоразу, коли я мала б зізнатись, страх утратити тебе виявлявся сильнішим за голос совісті.

Грейсон мовчав довго, дивлячись на воду затоки, і Айві, спостерігаючи за його профілем, освітленим тьмяним світлом ліхтарів, не могла вгадати, що саме відбувається в його думках.

— Знаєш, чому мене це так сильно поранило? — запитав він нарешті, голос його прозвучав тихо, з тією вразливістю, яку він так довго ховав за фасадом холодної ділової впевненості. — Не через саму брехню. А через те, що все моє життя люди хотіли бути поруч зі мною через гроші. Партнери, знайомі, навіть кілька жінок до тебе — усі бачили передусім статок, а не мене самого. А з тобою вперше здавалось, що це інакше. Що хтось нарешті зацікавився мною самим, а не моїм банківським рахунком.

— А потім виявилось, — продовжив він, — що причина, чому ти взагалі опинилась поруч зі мною, — це саме мої гроші, мій статус, увесь той світ розкоші, який ти намагалась приміряти на себе. Це зруйнувало не тільки довіру до тебе, Айві. Це зруйнувало ту крихку надію, що хтось узагалі може любити мене просто так.

Айві відчула, як сльози виступають на очах, — не через власний біль цього разу, а через глибину болю, який щойно оголив Грейсон, вразливість, яку він, найпевніше, нікому й ніколи не показував так відкрито.

— Я любила тебе не через гроші, — прошепотіла вона. — Спочатку прийшла заради вигадки, так, зізнаюсь чесно. Але залишилась, полюбила тебе значно глибше саме тому, що побачила тебе справжнього — того, хто боїться грози в дитинстві, того, хто пише жахливі вірші про сусідську дівчину, того, хто досі телефонує бабусі щонеділі, хоч і прикидається заклопотаним бізнесменом перед усім світом.