Розділ 29. День третій

Останній день конференції розпочався з тієї ж важкої втоми, яка оселилась у тілі Айві ще з учорашнього вечора, попри легкість, подаровану вчорашнім вечором тако й дурних жартів. Очі її почервоніли не тільки від сліз, пролитих раніше цього тижня, а й від нервового очікування, з яким вона прокинулась цього ранку, знаючи, що це останній день, коли доведеться терпіти близькість Грейсона в тому самому виснажливому, болісному режимі.

— Останній день, — нагадала Брук уранці, поки вони їхали тим самим автобусом до готелю. — Тримайся, і ввечері все закінчиться.

День минав повільно, наповнений заключними доповідями конференції, церемонією нагородження кращих стартапів і фінальним прийомом у головній залі готелю. Айві, обслуговуючи столи, намагалась триматись якнайдалі від тієї частини зали, де зазвичай перебував Грейсон, — і, як не дивно, цього дня їй вдавалось уникати прямих зіткнень значно успішніше, ніж попередніх двох.

Раз, коли вона проходила повз групу бізнесменів, серед яких стояв і Грейсон, вона відчула на собі його погляд, важкий, тривалий, зовсім не схожий на ту зневажливу байдужість, яку він демонстрував учора, — але коли вона озирнулась, він уже відвів очі, продовжуючи розмову з партнером, ніби нічого й не було.

Фінальний прийом закінчився близько десятої вечора, і коли Айві, разом із рештою персоналу, нарешті почала прибирати останні столи, вона з подивом побачила знайому постать, що з'явилась біля головного входу до зали.

Маркус стояв там, у звичайному одязі, тримаючи в руках невеликий букет білих лілій.

— Маркусе? — здивовано вимовила вона, підходячи ближче. — Що ти тут робиш?

— Хотів здивувати тебе, — сказав він, простягаючи букет. — Знав, що сьогодні останній день цього виснажливого контракту, тож подумав, що варто відсвяткувати бодай трохи. Може, підемо кудись, просто ти і я?

Айві, приголомшена цим несподіваним жестом, узяла квіти.

— Маркусе, це дуже мило, але я не думаю, що це...

Вона не встигла закінчити фразу — рух біля дверей привернув її увагу, і, обернувшись, вона побачила Грейсона, що стояв на порозі зали, дивлячись на цю сцену з виразом, який миттю змінився з нейтрального на щось значно темніше.

— Що це таке? — запитав він, підходячи ближче тими швидкими, різкими кроками, які Айві вже навчилась розпізнавати як ознаку близької бурі.

— Це не твоя справа, Грейсоне, — відповіла Айві.

Він проігнорував її слова, натомість переводячи важкий погляд на Маркуса.

— Ти серйозно? — сказав Грейсон, і в голосі його прозвучало щось середнє між недовірою й відкритою ворожістю. — Охоронець із маєтку. Ти й досі біля неї крутишся?

— А ти й досі не навчився поводитися з людьми по-людськи, — відповів Маркус спокійно, хоча щелепи його були напружено стиснуті. — Радий бачити, що деякі речі не змінюються.

— Не тобі мене повчати, — відрізав Грейсон, роблячи ще крок ближче, тепер уже майже впритул до Маркуса. — Ти хто взагалі такий у цій ситуації? Друг? Охоронець? Чи, може, вже щось більше?

— Я той, хто не покинув її, коли все розвалилось, — сказав Маркус, і в голосі його вперше забриніла справжня, гостра лють. — На відміну від декого, хто вважає, що гроші й статус дають право розмовляти з людьми, як зі сміттям.

— Обережніше, — процідив Грейсон.

— Чи що? — Маркус розвів руками, у жесті, що межував між викликом і щирим презирством. — Звільниш мене? Запізно, я вже сам звільнився заради неї. Найдорожче, що в тебе є, — це твої гроші, Хейл. У мене цього немає, зате в мене є гідність, якої тобі, судячи з усього, бракує.

— Гідність, — гірко посміхнувся Грейсон. — Розкажи мені про гідність той, хто прибіг сюди з квітами до жінки, яка ще тиждень тому присягалась мені в коханні.

— Принаймні я не змушую її плакати щовечора, — відповів Маркус, і цього разу голос його прозвучав тихо, небезпечно тихо.

Це виявилось останньою краплею. Грейсон, не витримавши, штовхнув Маркуса в груди обома руками, і той, заточившись на крок назад, відповів миттєво — кулак його врізався Грейсону в щелепу з глухим, важким звуком, від якого кілька гостей поблизу здригнулись і почали розступатися, звільняючи місце для того, що вочевидь переростало у справжню бійку.

— Досить! — закричала Айві, кидаючись між ними, але запізно — Грейсон, відновивши рівновагу, кинувся вперед, і обидва чоловіки зчепились у безладному, лютому клінчі, перекидаючи найближчий сервірувальний столик із рештками десертів.

— Припиніть, обидва! — Брук, підбігши з іншого боку, спробувала відтягнути Маркуса, поки охорона готелю, привернута галасом, поспішала через залу.

Двом охоронцям знадобилось майже хвилина, щоб розтягнути чоловіків остаточно, — Грейсон стояв, важко дихаючи, з розсіченою губою, що кровила, Маркус тримався за щоку, під оком якого вже наливався синець, обидва дивились один на одного з тією ж незгасаючою ворожістю, попри фізичне втручання охорони.

— Забирайтесь звідси, обидва, — наказав старший охоронець готелю, — або я викликаю поліцію.

Айві стояла посеред цього хаосу, тримаючи забутий букет білих лілій, дивлячись то на Маркуса, чия щелепа вже набрякала, то на Грейсона, чия розсічена губа кровила на бездоганну білу сорочку, — і відчувала, як щось усередині неї, попри весь жах ситуації, тихо, приголомшено усвідомлює: обидва ці чоловіки щойно билися через неї, посеред переповненої зали, на очах у десятків свідків, і жоден із них не збирався відступати першим.