Розділ 28. Тако і крихта нормальності

Забігайлівка біля пірсу, яку порекомендував Ітан, виявилась крихітним закладом із пластиковими столиками просто неба, гірляндою різнокольорових лампочок над входом і меню, написаним крейдою на грифельній дошці, — зовсім не той рівень розкоші, до якого Айві встигла звикнути за останній місяць, але саме ця простота здалась їй того вечора найбільшим благословенням, яке вона могла собі уявити.
— Замовляю подвійну порцію з гострим соусом, — оголосив Ітан, всідаючись за столик і потираючи руки з тим ентузіазмом, який зазвичай приберігав тільки для найкращих закатів сонця. — Попереджаю одразу: тут соус чесно гострий, не той туристичний "гострий", що насправді просто кетчуп із перцем.
— Ти казав те саме минулого разу, — зауважив Маркус, беручи меню. — А потім пив воду цілу годину, червоний, як варений рак.
— Це була випадковість, — з гідністю заперечив Ітан. — Офіціант переплутав соуси.
— Офіціант нічого не переплутував, ти сам попросив "найгостріший, який у вас є", — розсміялась Брук, штовхаючи його ліктем. — Я стояла поруч, пам'ятаю кожне слово.
Ітан спробував напустити на себе ображений вигляд, але не витримав і сам розсміявся, і цей простий, невимушений сміх, що розлився за столиком, здався Айві першим по-справжньому легким моментом за останні виснажливі дні.
Замовлення принесли швидко — таці, заставлені тако з яловичиною, куркою й овочами, миски з гуакамоле й той самий легендарний гострий соус у маленькому глиняному горщику, який Ітан одразу ж щедро вилив на свою порцію, ігноруючи застережливі погляди решти компанії.
— Дивіться й вчіться, — сказав він гордовито, відкушуючи великий шматок.
Тиша, що запала за столом наступні кілька секунд, здавалась майже театральною, — обличчя Ітана поступово набувало відтінку стиглого помідора, очі почали сльозитись, а рука сама потягнулась до склянки з водою, яку він осушив одним ковтком, не рятуючи ситуацію анітрохи.
— Гостро? — невинно поцікавився Маркус, ледве стримуючи регіт.
— Ідеально, — прохрипів Ітан, тягнучись за другою склянкою, яку Брук, зглянувшись, підсунула йому ближче. — Абсолютно... ідеально гостро.
Айві розреготалась так щиро, так безтурботно, як не сміялась уже кілька тижнів, — сльози виступили на очах, але цього разу від сміху, а не від болю, і вона притиснула долоню до грудей, намагаючись віддихатись.
— Твоє обличчя, — вичавила вона крізь сміх. — Ітане, твоє обличчя зараз повторює колір твоєї улюбленої фотографії заходу сонця.
— Радий, що моя мука приносить хоч комусь радість, — пробурмотів Ітан, обмахуючись серветкою, хоча й сам почав усміхатись, бачачи, як щиро сміється Айві вперше за довгий час.
Решта вечері минула в тому самому теплому, безтурботному настрої — Брук розповідала кумедну історію про одного гостя на вчорашньому заході, який наполегливо намагався переконати офіціантів, що замовляв омарів, хоча насправді ще навіть не робив жодного замовлення, Маркус ділився кумедними випадками зі своєї нової роботи в торговому центрі, включно з підлітком, який намагався винести манекен через службовий вихід, а Ітан, оговтавшись від гострого соусу, показував на телефоні нові фотографії, вигадуючи для кожної абсурдно драматичні назви.
— "Мокрий пірс на світанку: сльози океану", — оголосив він, показуючи звичайнісіньке фото вологих дощок причалу.
— Це просто мокра дерев'яна дошка, Ітане, — реготала Брук.
— Мистецтво відкрите для інтерпретацій, — з гідністю відповів він, і весь стіл знову вибухнув сміхом.
Айві, дивлячись на цих трьох людей, які без жодних вагань прийняли її у своє життя, коли весь інший світ, здавалось, відвернувся, відчула, як тепло розливається в грудях, витісняючи бодай на цей короткий вечір ту важку тугу, яка не полишала її останні тижні. Це були прості радощі — гострий соус, дурні жарти, смачна їжа під гірляндою лампочок, — але саме в цій простоті ховалась та сама справжність, якої їй так відчайдушно бракувало серед розкоші й брехні останнього місяця.
— За те, що є хтось, хто витримує мене навіть у найгірші тижні, — сказала вона нарешті, піднімаючи склянку з лимонадом.
— За тако й дурні жарти, — додав Маркус, піднімаючи свою.
— За гострий соус, який мене трохи не вбив, — прохрипів Ітан, і всі знову розсміялись, цокаючись склянками під теплим вечірнім небом Палм-Бею.
Того вечора, повертаючись додому пішки вздовж набережної, усі четверо, ситі й задоволені, Айві дозволила собі на кілька годин повністю забути про Грейсона, про біль, про завтрашній, останній день конференції, — і хоча вона знала, що ця легкість протримається недовго, що завтра доведеться знову зіткнутися з тим самим важким тягарем нерозв'язаних почуттів, того вечора, під зорями, серед сміху людей, які стали для неї справжньою родиною, вона дозволила собі просто бути щасливою.