Розділ 27. Неустойка

Тиша, що запала після слів Айві, тривала лише секунду, перш ніж її порушив голос координаторки агенції, Патрісії Гомес, яка, почувши цю сцену здалеку, поспішила підійти, тримаючи в руках планшет із розкладом персоналу.

— Айві, зачекай, — сказала вона, кладучи руку на плече дівчини з тією діловою стурбованістю, яка миттю остудила запал щойно вимовленого рішення. — Ти не можеш просто піти. Ти підписала контракт на всі три дні заходу. Якщо звільнишся зараз, доведеться сплатити неустойку — половину зарплатні за весь контракт, згідно з умовами, які ти сама затвердила підписом.

Слова ці впали на Айві, наче відро крижаної води, — вона стояла, розгублена, відчуваючи, як увесь той відчайдушний порив рішучості, що на мить дав їй сили заговорити прямо, тепер розсипається під вагою суворої фінансової реальності, якої вона просто не могла собі дозволити.

— Я... — почала вона, не знаючи вже, що сказати, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх — координаторки, кількох гостей конференції, що зупинились неподалік, зацікавлені несподіваною сценою, і, найгірше, самого Грейсона, який досі стояв поруч зі своєю супутницею з тим самим приголомшеним виразом обличчя, який щойно з'явився в нього.

Але цей вираз тривав недовго. За мить крижана маска повернулась на своє звичне місце, і Грейсон, знизавши плечима з підкресленою байдужістю, повернувся до жінки поруч, ніби вся ця сцена не варта була навіть подальшої уваги.

— Роби що хочеш, — сказав він, не дивлячись більше на Айві, тим самим тоном, яким коментують щось абсолютно неважливе, дрібну незручність, що не заслуговує на серйозне ставлення. — Звільняйся, залишайся, мені однаково. Ти взагалі мене не хвилюєш.

Жінка поруч із ним, почувши ці слова, знову захихотіла тим самим дзвінким, зневажливим сміхом, який Айві вже чула кілька хвилин тому, — і цей сміх, накладений на байдужість Грейсона, боліла значно сильніше за будь-яку відкриту жорстокість, яку він демонстрував раніше протягом дня.

Айві відчула, як обличчя її палає від приниження, а очі знову наповнюються слізьми, які вона відчайдушно намагалась стримати перед цим цікавим, безжальним натовпом свідків.

— Пробачте, Патрісіє, — прошепотіла вона нарешті, звертаючись до координаторки, голос її тремтів, але вона змусила себе договорити. — Я не звільняюсь. Просто... забудьте, що я щойно сказала.

Патрісія кивнула, хоча в очах її читалось співчуття, змішане з полегшенням від того, що конфлікт, судячи з усього, не переросте в подальші ускладнення для агенції.

— Іди в службове приміщення, заспокойся, — сказала вона тихіше, тільки для Айві. — Я знайду когось замінити тебе на цю годину.

Айві кивнула, розвертаючись, щоб піти геть, — і коли вона проходила повз Грейсона й ту жінку, яка досі тримала його під руку з тим самим тріумфальним виразом, вона почула, як він сказав щось тихе, розважливе, і супутниця його розсміялась знову, цього разу голосніше, легше, ніби найкумедніший жарт у світі щойно був вимовлений.

Вона не озирнулась. Не дозволила собі жодного погляду назад, попри те, наскільки сильно кожна клітина її тіла прагнула бодай раз побачити, чи є в його очах бодай крихта того самого болю, який вона щойно відчула, — тому що знала, що якщо озирнеться, то остаточно втратить те слабке, крихке самовладання, яке ще утримувало її на ногах.

Службове приміщення зустріло її порожнечею — решта персоналу, судячи з усього, ще перебувала на своїх постах, — і Айві, опустившись на найближчий стілець, нарешті дозволила собі заплакати по-справжньому, без жодних спроб стриматись, без страху перед чужими поглядами, тільки тиша порожньої кімнати й власні ридання, що виривались назовні хвилями, які, здавалось, ніколи не закінчаться.

Вона не знала, скільки часу так просиділа, — можливо, десять хвилин, можливо, значно довше, — поки нарешті двері не відчинились, і на порозі не з'явилась Брук, обличчя якої виражало суміш тривоги й рішучості.

— Мені щойно розповіли, що сталось, — сказала подруга, підбігаючи ближче й опускаючись навколішки перед стільцем Айві. — Це просто... я навіть не знаю слів, наскільки це жорстоко з його боку.

— Він сказав, що я його взагалі не хвилюю, — прошепотіла Айві крізь сльози. — А та жінка сміялась, Брук. Сміялась, дивлячись, як я стою там, принижена, з розбитим серцем, і не могла піти, бо не маю грошей на неустойку.

Брук обійняла подругу міцно, гладячи її по спині тим самим заспокійливим жестом, яким втішала ще з перших днів їхньої дружби в маєтку Вітфілдів.

— Ще один день, — сказала вона тихо. — Тільки один день, і цей контракт закінчиться назавжди. Ти впораєшся, Айві. Ти сильніша, ніж будь-коли думала про себе.

Айві кивнула, хоча внутрішньо не відчувала жодної сили, тільки виснаження й той глибокий, ниючий біль, який, здавалось, оселився в її грудях назавжди, — і коли за годину вона нарешті змусила себе повернутись до роботи, обличчя її було блідим, очі почервонілими, але спина рівною, тримаючись тією самою впертою гідністю, яка допомагала їй пережити кожне випробування протягом усього її не надто щасливого життя.

Того вечора, коли конференція нарешті добігла кінця другого дня, а автобус віз стомлену команду обслуговування назад до міста, Айві сиділа мовчки, дивлячись у вікно на вогні Палм-Бею, і думала про те, що навіть найглибша любов, яку вона будь-коли відчувала, здається, не могла витримати ваги гордості, зради й болю, накопичених за ці останні тижні, — і про те, чи взагалі лишався бодай найменший шанс, що завтрашній, останній день конференції принесе щось інше, окрім нового приниження, яке доведеться пережити мовчки, стиснувши зуби, заради тих грошей, без яких вона просто не могла дозволити собі піти.