Розділ 22. Розмова на кухні

Кухня зустріла їх тишею, яка різко контрастувала з тим галасом, що зазвичай панував тут щовечора, — Брук, Марта, Дієго й Тайлер стояли купкою біля плити, обличчя їхні виражали суміш страху й провини, тієї самої провини, яку Айві відчувала зараз усім своїм тілом, наче важкий, задушливий тягар.

Маркус стояв трохи осторонь, притулившись до одвірка, з виразом, який Айві не змогла до кінця розшифрувати, — можливо, тому що надто заклопотана власним відчаєм, аби зчитувати чужі емоції з тією уважністю, яку виявляла зазвичай.

Елеонор увійшла до кухні слідом за Айві, зняла тільки жакет дорожнього костюма, кинувши його на спинку стільця різким, невластивим їй рухом, — і коли вона обернулась до присутніх, обличчя її вже не мало тієї стриманої холодності, з якою вона стояла на сходах кілька хвилин тому. Тепер на ньому читався справжній, неприхований гнів.

— Хтось, — сказала вона, і голос її, зазвичай рівний, тепер тремтів від ледь стримуваної люті, — пояснить мені негайно, що, у біса, тут коїлось увесь цей місяць?

Ніхто не відповів одразу. Тайлер якось невпевнено підняв руку, ніби учень, що не хоче відповідати першим, а потім швидко опустив її, зустрівши погляд Елеонор.

— Я чекаю, — додала вона гостріше, вдаряючи долонею по стільниці так, що всі здригнулись.

— Це почалось із мене, — сказала Брук, зробивши крок уперед, хоч голос її тремтів значно сильніше, ніж вона хотіла б показати. — Я запропонувала Айві приміряти ваші сукні. Просто заради жарту, спершу.

— Приміряти мої сукні, — повторила Елеонор повільно, ніби смакуючи кожне слово перед тим, як воно мало вибухнути. — Продовжуй.

— А потім прийшло запрошення на благодійний бал, — втрутився Тайлер, явно намагаючись бути корисним, хоча щоразу, коли він відкривав рота, Дієго за його спиною болісно морщився. — На той, куди вас запрошували, але ви не могли поїхати, бо були за океаном, тож ми подумали, що місце просто пропаде...

— Ви подумали, — перебила Елеонор, і голос її піднявся ще на тон, — що можна взяти моє запрошення, мій одяг і відправити мою покоївку видавати себе за мене на світському заході?

— Не зовсім за вас, — обережно уточнила Марта. — Радше... за якусь заможну молоду жінку. Ніхто не називав вашого імені.

— Оце заспокоїло, — сухо кинула Елеонор, схрещуючи руки на грудях. — А далі?

Айві відчула, як усі погляди на кухні звертаються до неї, і зрозуміла, що далі доведеться говорити самій.

— Далі я випадково облила шампанським Грейсона Хейла, — сказала вона тихо. — Нас сфотографували, і, щоб уникнути скандалу, він сказав пресі, що я його дівчина. Я мала б тоді ж усе пояснити, але... не змогла.

— Не змогла, — повторила Елеонор.

— Не наважилась, — виправилась Айві. — Він мені сподобався. Дуже. І що довше це тривало, то важче було зупинитись.

— І тому, — Елеонор перевела погляд на кожного з присутніх по черзі, — коли він приїхав сюди особисто, ви всі — усі! — вирішили підіграти цій виставі. Прикидатись прислугою в моєму власному домі.

Дієго, який досі мовчав, стиснувши щелепи, нарешті озвався.

— Я був проти від самого початку, місіс Вітфілд, — сказав він. — Казав Айві, що це погано скінчиться. Але коли гра вже почалась, я не міг просто дивитись, як її розкривають просто на порозі.

— Як шляхетно з твого боку, — кинула Елеонор, і в голосі її прозвучав сарказм, гострий, як лезо. — А коли він дарував їй коштовності? Кольє, як я бачила щойно на її шиї, — це теж входило в план "просто підіграти"?

Айві мимоволі торкнулась шиї, де досі виблискували діаманти, подаровані Грейсоном, — і усвідомлення того, як огидно це, мабуть, виглядало з боку господині, змусило її щоки запалати від сорому.

— Він не знав, хто я насправді, — прошепотіла вона. — Він думав, що дарує це своїй дівчині.

— А тепер він знає, — сказала Елеонор гостро, — що дарував діаманти покоївці, яка користувалась моїм гардеробом і моїм ім'ям, аби обманути одного з найвпливовіших чоловіків штату. Ти хоч уявляєш, Айві, що станеться з репутацією цього дому, якщо преса дізнається деталі? Не про якусь загадкову дівчину — про те, що прислуга Елеонор Вітфілд місяцями обманювала гостей під її дахом?

— Мені шкода, — сказала вона тихо. — Справді шкода. Я готова прийняти будь-яке покарання.

— Ти готова, — повторила Елеонор гірко. — А готова була подумати про це до того, як усе зайшло так далеко? — Вона провела рукою по обличчю, раптом видаючись значно втомленішою, ніж хвилину тому. — Я не можу зараз ухвалювати рішення, коли ще навіть валізи не розпакувала й летіла тринадцять годин через океан. Усі — по кімнатах. Ранком поговоримо, коли я буду здатна мислити, а не лише кричати.

Тиша, що запала після цих слів, була важкою, — і Айві, дивлячись на розлючене обличчя господині, відчула, як будь-яка надія на швидке прощення розсипається остаточно.

Ніхто не наважився заперечити. Один за одним прислуга почала виходити з кухні, і тільки коли Тайлер, проходячи повз, невпевнено пробурмотів: "Принаймні пиріг ми не з'їли без вас, місіс Вітфілд, він у холодильнику", — Елеонор кинула на нього такий убивчий погляд, що навіть Дієго, попри всю напругу моменту, не втримав короткого, зляканого пирскання сміху, яке одразу ж спробував замаскувати кашлем.

— Геть, — сказала Елеонор, але цього разу в голосі її, попри все, забринула ледь помітна, стомлена нотка, майже схожа на приховану усмішку.

Айві піднялась до своєї кімнати останньою, серце її калатало важко, боляче, — гнів господині не залишав жодних гарантій, що завтрашня розмова закінчиться прощенням, а думка про Грейсона, про його спустошене обличчя на порозі, боліла не менше за страх можливого звільнення.

Вона лягла в ліжко, не роздягаючись, дивлячись у стелю, і думала про те, що цей вечір, який мав стати початком найкращого періоду її життя, натомість перетворився на найбільшу катастрофу з часів, коли вона вперше переступила поріг цього дому три роки тому.