Розділ 20. Гонка з часом

— Елеонор? — перепитала Айві, хапаючи телефон із рук Грейсона так різко, що мало не впустила його на землю. Голос власний здався їй чужим, тонким, зовсім не схожим на той упевнений тон, яким вона намагалась розмовляти весь цей вечір.

— Айві, нарешті! — голос Брук у слухавці тремтів від паніки настільки, що слова зливались одне з одним. — Вона дзвонила з аеропорту в Римі, сказала, що передумала їхати в Тоскану, скучила за домом, летить назад просто зараз! Її літак приземляється о восьмій, вона буде вдома десь о дев'ятій!

Айві глянула на годинник на екрані телефону — за чверть шоста. Три години. У неї було лише три години, щоб повернути в гардеробну кожну позичену річ, прибрати найменші сліди чужого життя, яке вона так необережно приміряла на себе, і, найголовніше, якимось незбагненним чином опинитись удома до того, як господиня переступить поріг власного маєтку.

— Я вже їду, — сказала вона в телефон, намагаючись, щоб голос звучав спокійніше, ніж почувалась насправді. — Тримайтесь. Я буду за годину.

Коли вона поклала слухавку, і Грейсон, і Дороті дивились на неї з однаково стурбованими виразами облич, хоча в очах бабусі, Айві встигла помітити, зачаїлось ще щось — та сама проникливість, яка вже раз того дня змусила її серце завмерти.

— Усе гаразд? — запитав Грейсон, торкаючись її плеча. — Ти бліда, як полотно.

— Так, просто... — Айві гарячково шукала пояснення, яке звучало б переконливо, не викриваючи справжньої причини паніки. — Елеонор — моя хрещена. Дуже вимоглива жінка старої школи, ти розумієш. Якщо вона застане дім не готовим до її повернення, це буде... непросто пережити.

Вона сама здивувалась, наскільки швидко вигадка зірвалась із язика, — але помітила, як Грейсон трохи насупився, ніби щось у цьому поясненні не зовсім склалось у його голові.

— Хрещена, яка володіє достатньою владою, щоб довести тебе до такого стану паніки через кілька годин запізнення? — уточнив він, і в тоні його забринів легкий сумнів. — Мушу знайомитись із цією жінкою обережно.

— Тобі не варто знайомитись із нею сьогодні, — швидко відповіла Айві, можливо, надто швидко, судячи з того, як брова Грейсона піднялась ще вище. — Вона буде виснажена після перельоту, не в гуморі для гостей. Краще іншим разом.

— Я відвезу тебе, — сказав він, ігноруючи легкий спротив у її голосі. — Не буду заходити, якщо ти так наполягаєш, але не відпущу тебе саму в такому стані.

Айві хотіла заперечити, вигадати ще якусь причину, чому йому краще не супроводжувати її навіть до воріт маєтку, — але часу на подальші перемовини не було, а стрілка годинника невблаганно рухалась уперед.

— Гаразд, — здалась вона нарешті. — Але тільки до воріт.

Дороті, яка досі мовчки спостерігала за цією сценою, підійшла ближче, беручи Айві за руку тим самим міцним, теплим потиском, яким прощалась раніше.

— Дихай, дитино, — сказала вона тихо, тільки для неї. — Паніка ще нікому не допомагала мислити ясно.

— Дякую, — прошепотіла Айві, і в цьому короткому слові вмістилась подяка не лише за пораду, а й за те мовчазне розуміння, яке стара жінка виявила раніше в саду, не вимагаючи пояснень, яких Айві все одно не змогла б дати.

*

Дорога до маєтку Вітфілдів минула в напруженій тиші, порушуваній лише шумом двигуна та випадковими репліками Грейсона, який раз у раз кидав на неї стурбовані погляди, явно намагаючись зрозуміти причину такого надмірного хвилювання через звичайний, здавалося б, візит родички.

— Ти ще ніколи не говорила про хрещену, — зауважив він за кілька хвилин мовчання, і в голосі його прозвучало щось, що змусило Айві напружитись іще сильніше, — обережна цікавість, яка, вона знала, могла легко перерости в щось значно небезпечніше.

— Я мало про кого говорю, — відповіла вона, дивлячись у вікно, щоб не зустрічатись із ним поглядом. — Є речі, про які просто важко розповідати.

Грейсон кивнув, хоча Айві бачила краєм ока, що це пояснення не повністю його задовольнило. Він мовчав ще якийсь час, а потім, коли машина вже наближалась до знайомого повороту на приватну дорогу до маєтку, заговорив знову, цього разу тихіше, обережніше.

— Айві, я не хочу тиснути, — сказав він, — але останнім часом я все частіше відчуваю, ніби ти носиш якийсь тягар, про який мені не розповідаєш. Спершу подумав, що це просто моя параноя, ревниве уявлення власника, — він гірко усміхнувся власним словам, — але сьогодні, дивлячись, як ти зблідла від одного лише дзвінка, я почав думати, що, можливо, помилявся, вважаючи це лише уявою.

Серце Айві калатало так сильно, що вона на мить злякалась, чи не почує він цей стукіт крізь тканину сукні. Момент, якого вона так довго боялась, здавалось, насувався невблаганно, значно швидше, ніж вона будь-коли готова була до нього.

— Грейсоне, я... — почала вона, підбираючи слова для правди, яку, можливо, нарешті настав час сказати, попри весь жах перед наслідками.

Але машина в цю мить звернула на під'їзну алею маєтку, і те, що Айві побачила попереду, змусило слова застрягнути в горлі, а серце — обірватись остаточно.

Біля головного входу, там, де мала б бути порожня, освітлена лише вечірніми сутінками алея, стояла машина — чорний седан із водієм у формі, — а на сходах будинку, у дорожньому костюмі, зі своєю незмінною бездоганною поставою, стояла жінка, яку Айві впізнала б будь-де й будь-коли.

Елеонор Вітфілд. Не о дев'ятій, як обіцяла Брук. А просто зараз, годинами раніше за розрахунками, стояла на порозі власного дому, дивлячись просто на машину, що під'їжджала алеєю, — машину, у якій сиділа Айві, поруч із Грейсоном Хейлом.