Розділ 16. Коробки з логотипом

Кур'єрська машина під'їхала до маєтку у вівторок, після обіду, коли Айві саме розвішувала білизну на задньому подвір'ї, — і коли водій, чоловік у формі з емблемою одного з найдорожчих бутиків Палм-Бею, виніс із фургона одразу три великі коробки, перев'язані широкими атласними стрічками, Тайлер, який саме проходив повз, присвиснув так голосно, що Айві мало не впустила прищіпку для білизни.

— Це точно для тебе, — сказав він, приймаючи коробки в кур'єра й читаючи ім'я на бирці. — "Міс Айві". Хтось явно вирішив не дрібнитись.

Айві, витираючи руки об фартух, підійшла ближче, відчуваючи, як у грудях уже зароджується те саме тривожне передчуття, яке останнім часом супроводжувало практично кожен її контакт із Грейсоном.

У кишені сукні, яку вона так і не зняла з учора, завібрував телефон — повідомлення від Грейсона, яке пояснило все ще до того, як вона встигла відкрити першу коробку.

"У п'ятницю щорічний бал Асоціації підприємців затоки. Це важливо для мене — перший офіційний захід, на який я хочу привести тебе не як випадкову знайому з таблоїдів, а як мою пару. Надсилаю дещо, що, сподіваюсь, підійде для такого вечора."

Айві опустилась на плетений стілець на веранді, тримаючи телефон у тремтячих руках, поки решта прислуги — Брук, яка вискочила з кухні, приваблена метушнею, Марта, що вийшла слідом за нею з рушником у руках, і навіть Дієго, який саме повертався з обходу території, — оточили коробки з тим самим змішаним відчуттям цікавості й тривоги.

— Ну ж бо, відкривай! — не витримала Брук, уже майже танцюючи від нетерпіння.

Перша коробка, коли Айві нарешті розв'язала стрічку тремтячими пальцями, виявилась сукнею — глибокого смарагдового кольору, з м'якого шовку, який навіть у складеному вигляді виблискував так, ніби був витканий із живого світла. Друга містила туфлі на високих підборах, оздоблені тонкими кристалами вздовж ремінців. А коли Айві відкрила третю, найменшу коробку, і побачила всередині оксамитовий футляр, у якому лежало кольє з тонкого золота, всипане дрібними діамантами, з парою сережок у комплекті, вона відчула, як дихання буквально перехопило в грудях.

— Господи, — прошепотіла Марта, зазираючи через плече. — Це ж справжні діаманти.

— Скільки, думаєш, це коштує? — тихо запитав Тайлер, дивлячись на кольє з тим самим благоговінням, з яким дивляться на музейний експонат.

— Більше, ніж усі ми разом заробляємо за рік, — відповів Дієго похмуро, і в тоні його вперше за весь цей час прозвучало щось, що не було просто скептицизмом, а справжнім, стриманим осудом.

Айві закрила футляр, притискаючи його до грудей із тим самим відчуттям, ніби тримає в руках щось надто важке, надто небезпечне, аби просто мовчки прийняти.

— Я не можу це взяти, — сказала вона, підводячись різко. — Це ж... це надто багато. Він думає, що дарує все це своїй дівчині, спадкоємиці статків, а насправді...

— А насправді дарує це жінці, яку кохає, — м'яко перебила Брук. — Це не змінюється від того, ким ти працюєш удень.

— Змінюється, — заперечив Дієго різко, і всі присутні на веранді обернулись до нього, здивовані такою несподіваною гострістю в голосі, зазвичай спокійному й стриманому. — Змінюється, Брук, тому що він дарує ці речі під фальшивим уявленням про те, хто перед ним. Якби він знав правду, чи дарував би він досі кольє за десятки тисяч доларів покоївці, з якою знайомий якихось два тижні?

Тиша, що запала після цих слів, була важкою, незручною, — навіть Тайлер, зазвичай перший готовий пожартувати й розрядити напругу, цього разу мовчав, переводячи погляд з Дієго на Айві й назад.

— Я знаю, що це неправильно, Дієго, — сказала Айві нарешті, голос її тремтів від суміші провини й образи. — Думаєш, я сама щоночі не лежу без сну, картаючи себе за кожен новий крок у цій брехні? Але зупинитись зараз — означає завдати йому ще більшого болю, ніж якщо продовжити.

— Чи, може, — відповів Дієго, не відступаючи, — зупинитись зараз означає завдати менше болю, ніж чекати, поки все вибухне саме по собі, коли повернеться місіс Вітфілд і застане тут якогось мільярдера, що приїхав свататись до її покоївки.

Ці слова, сказані прямо, без жодного пом'якшення, вдарили Айві сильніше за будь-яку попередню тривогу, — бо саме цього моменту, того невідворотного зіткнення вигадки з реальністю, вона й боялась найбільше, намагаючись не думати про нього щоразу, коли черговий вечір із Грейсоном приносив нову хвилю щастя.

— Дієго, досить, — втрутилась Марта, голос її прозвучав спокійно, але твердо. — Дівчина й так налякана достатньо, не варто ще й тиснути на неї так відкрито.

— Хтось же має сказати правду вголос, Марто, — заперечив Дієго, хоча тон його трохи пом'якшав під докірливим поглядом старшої жінки. — Ми всі граємо в цю гру разом із нею, підіграємо легенді, брешемо просто в очі гостю нашого дому, — і всі ми ризикуємо значно більшим, ніж просто роботою, якщо ситуація вибухне.

— Тоді, може, тобі варто перестати підіграти, якщо тебе це так непокоїть, — раптом озвалась Айві, і в голосі її прозвучала різкість, якої вона сама від себе не очікувала.

Дієго подивився на неї довго, з виразом, у якому змішались роздратування й щось схоже на розчарування.

— Я підіграю, бо ти моя подруга, і я не хочу бачити тебе в біді, — сказав він нарешті, стишуючи голос. — Але це не означає, що мені подобається дивитись, як ти дедалі глибше загрузаєш у брехні, з якої, боюсь, невдовзі не буде виходу без болю для всіх причетних.

Він розвернувся й пішов геть, залишаючи важку, напружену тишу на веранді, — і Айві, дивлячись йому вслід, відчула, як сльози підступають до очей, хоча й не могла до кінця розібрати, чи то були сльози образи, чи провини, чи просто виснаження від тижнів постійного, невпинного страху викриття.

— Не зважай на нього, — сказала Брук, обіймаючи подругу за плечі. — Він просто хвилюється. Ми всі хвилюємось, якщо чесно, але це не означає, що ти маєш відмовитись від щастя, яке нарешті знайшла.

— А якщо він правий? — прошепотіла Айві, притискаючи оксамитовий футляр з кольє до грудей. — Якщо я справді просто відтягую неминучий біль, роблячи його ще сильнішим для нас обох?