Розділ 14. Тиша замість відповіді

Айві прокинулась наступного ранку з тим самим дивним відчуттям, яке буває, коли сон і реальність на мить зливаються в одне ціле, — губи її ще пам'ятали тепло вчорашнього поцілунку, а серце й досі калатало трохи швидше, ніж мало б о такій ранній годині. Вона лежала, дивлячись у стелю своєї маленької кімнати, і намагалась розібратись у клубку почуттів, що переплелись усередині неї за минулу ніч.

Це було чудово. Це було найкраще побачення в її житті, найщиріша розмова, найніжніший дотик губ, який вона будь-коли відчувала. І саме тому, зрозуміла вона з холодною, тверезою ясністю, це було так небезпечно.

Вона спустилась на кухню пізніше, ніж зазвичай, застаючи Брук за приготуванням кави, з тим самим нетерплячим виразом обличчя, який завжди з'являвся в подруги, коли вона чекала на подробиці.

— Ну? — запитала Брук без жодних передмов. — Розповідай усе.

Айві сіла за стіл, підпираючи підборіддя рукою, і на мить завагалась, перш ніж відповісти.

— Він мене поцілував, — сказала вона нарешті, і навіть промовляючи ці слова вголос, відчула, як щось тепле й тривожне одночасно стискається в грудях.

Брук ахнула, мало не впустивши чашку, яку саме наповнювала кавою.

— І? Як це було?

— Було... — Айві шукала слово, яке могло б передати те, що вона відчула минулого вечора, — правильно. Ніби все нарешті стало на свої місця, хоч насправді все ще більше переплуталось.

Марта, яка увійшла на кухню саме в цей момент, зупинилась на порозі, дивлячись на обличчя Айві з тим проникливим, материнським поглядом, якому важко було щось приховати.

— Судячи з твого виразу обличчя, дитино, — сказала вона, — це не просто приємний спогад тебе непокоїть.

Айві зітхнула, розуміючи, що обидві жінки вже давно навчились читати її почуття значно точніше, ніж вона сама могла б їх описати словами.

— Я почала відчувати щось справжнє, — визнала вона тихо. — Не гру. Не виставу заради одного вечора казки. Справжнє. І чим глибше це стає, тим страшніше мені думати про той момент, коли доведеться зізнатись у правді. Або коли він дізнається сам.

Марта сіла навпроти неї за стіл, беручи чашку кави з рук Брук.

— То що ти збираєшся робити? — запитала вона прямо.

Айві мовчала довго, дивлячись у вікно, за яким уже яскраво світило флоридське сонце, золотячи верхівки пальм.

— Не знаю, — сказала вона нарешті. — Можливо, мені варто трохи відступити. Дати собі час подумати, перш ніж усе зайде ще далі.

Того дня Грейсон написав їй двічі — вранці коротке "Доброго ранку, красуне, досі думаю про вчорашній вечір" і ввечері трохи довше повідомлення, у якому запитував, чи не хотіла б вона повторити щось подібне цими вихідними. Айві дивилась на обидва повідомлення довго, палець її завис над екраном, готовий набрати відповідь, — але щоразу якесь глибоке, тривожне почуття зупиняло її, і вона відкладала телефон, так і не відповівши.

Наступного дня повторилось те саме — повідомлення від Грейсона, цього разу з легким натяком на занепокоєння: "Усе гаразд? Сподіваюсь, я нічим не образив тебе вчора." Айві прочитала його, відчула той самий болісний укол провини, і знову відклала телефон, не знайшовши в собі сил відповісти щиро, боячись, що будь-яка відповідь неминуче потягне за собою нову брехню, яку доведеться підтримувати.

На третій день її мовчазної паузи Айві сиділа на задньому подвір'ї маєтку, у затінку старої пальми біля басейну, намагаючись зосередитись на книжці, яку тримала в руках, хоча думки її раз у раз тікали до телефону, що лежав поруч на шезлонгу, мовчазний і докірливий.

— Ти виглядаєш зажуреною, — сказав Маркус, підходячи ближче після завершення чергового обходу території. Він сів на сусідній шезлонг, не надто близько, з тією обережною делікатністю, яка завжди була йому притаманна, коли йшлося про особистий простір Айві.

— Просто думаю, — відповіла вона, не піднімаючи очей від сторінки, яку насправді вже кілька хвилин не читала по-справжньому.

— Про нього? — тихо запитав Маркус, і в голосі його прозвучало щось, що Айві не змогла до кінця розшифрувати — можливо, звичайна дружня турбота, а можливо, щось глибше, те саме почуття, яке він так довго ховав.

Айві нарешті підняла погляд, зустрічаючись з ним очима.

— Це стає складнішим, ніж я думала, Маркусе, — зізналась вона. — Я почала відчувати щось справжнє до людини, яка навіть не знає мого справжнього прізвища. Кожен день ця брехня стає важчою.

Маркус помовчав хвилину, обмірковуючи її слова, а потім простягнув руку, легко торкаючись її плеча в жесті чистої, дружньої підтримки.

— Тоді, можливо, тобі варто вирішити, чого ти боїшся більше, — сказав він тихо. — Правди чи втрати цього відчуття.

Айві, зворушена його турботою, притулилась на мить головою до його плеча — жест, який для неї самої означав не більше за подяку близькому другові за розуміння, — і саме в цю мить, коли вона підняла погляд, помітила рух біля бічної хвіртки саду.

Грейсон стояв там, на кілька метрів від них, у сонцезахисних окулярах, які не могли повністю приховати вираз його обличчя, — той самий вираз, який Айві вже бачила раз, на прийомі, коли фотограф надто наполегливо намагався зробити знімок.

— Грейсоне, — вихопилось у неї, і вона миттю відсторонилась від Маркуса, підводячись із шезлонга так різко, що книжка впала на траву.

Він не рухався якусь мить, дивлячись то на неї, то на Маркуса, який теж підвівся, з тією ж професійною стриманістю, з якою реагував на будь-яку несподівану ситуацію.

— Перепрошую, — сказав нарешті Грейсон, і голос його прозвучав рівно, надто рівно для людини, яка щойно застала таку сцену. — Охорона на воротах впустила мене, сказала, що ти на подвір'ї. Здається, я не вчасно.

— Ти якраз вчасно, — швидко заперечила Айві, роблячи крок йому назустріч. — Це Маркус, він… Ми просто розмовляли.

— Розумію, — сказав Грейсон, хоча тон його явно свідчив про протилежне.

Маркус, відчувши напругу ситуації, кивнув коротко й відступив у бік будинку з тією делікатністю, яка була йому притаманна навіть у найнезручніших обставинах.