Розділ 12. Господиня дому

Айві зупинилась на порозі вітальні, набираючи повні груди повітря, перш ніж переступити той невидимий рубіж, за яким її вигадана роль ставала не просто грою на один вечір, а чимось значно ризикованішим, — і, зустрівшись поглядом із Грейсоном, що підвівся їй назустріч від вікна, де щойно розглядав садок за будинком, змусила себе усміхнутись з тією невимушеною теплотою, яку намагалась зберігати від самого початку цієї божевільної авантюри.

— Грейсоне, — сказала вона, простягаючи руку для привітання. — Яка несподіванка.

— Приємна, сподіваюсь, — відповів він, беручи її руку у свою й затримуючи трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість, з тим самим теплим виразом в очах, який вона пам'ятала з учорашнього вечора. — Пробач за раптовий візит без попередження. Твоя відповідь про "термінову справу" здалась мені трохи занадто ввічливою, аби бути щирою, тож я вирішив ризикнути й перевірити особисто.

Айві відчула, як щоки її теплішають — частково від збентеження, що її так легко розкусили, частково від того дивного задоволення, яке викликала його наполегливість.

— Це було нечесно з мого боку, — визнала вона, сідаючи на диван навпроти нього, коли Марта, увійшовши з тацею, почала розставляти чашки для кави з тією бездоганною грацією, яку виявляла в будь-якій роботі, попри те, наскільки незвичну роль вона щойно взяла на себе. — Дякую, Марто.

— Прошу, мем, — відповіла Марта, і в голосі її прозвучало ледь помітне, майже театральне піднесення тону, яке Айві розпізнала як спробу подруги якнайкраще зіграти роль вишколеної економки перед гостем.

Грейсон подякував кивком, беручи запропоновану чашку, і продовжив розмову, щойно Марта вийшла з кімнати, залишивши їх наодинці, хоча Айві добре знала, що за дверима вітальні, найпевніше, вже зібралась ціла делегація стурбованих слухачів, готових утрутитись за найменшої потреби.

— Мушу зізнатись, — сказав Грейсон, роблячи ковток кави, — я трохи здивований, побачивши цей дім. Не тим, наскільки він розкішний, — це, зрештою, звично для цього району, — а тим, наскільки він... затишний. Живий. Більшість подібних маєтків, у яких мені доводилось бувати, здаються радше музеями, ніж домівками.

Айві відчула теплу хвилю гордості за ці слова, хоча й розуміла, наскільки іронічно це звучало, зважаючи на те, що затишок цього дому насправді був заслугою людей, яких вона наразі мала видавати за прислугу, а не за справжню родину, якою вони насправді для неї були.

— Дякую, — сказала вона щиро. — Це... важливо для мене. Аби дім залишався живим, а не просто колекцією дорогих речей.

— Це помітно, — погодився Грейсон, роззираючись довкола ще раз, перш ніж повернути погляд до неї. — До речі про важливі речі — я хотів особисто вибачитись за вчорашню метушню з фотографом. Я знаю, що поставив тебе в незручне становище своєю необдуманою заявою перед пресою.

— Це вже забуто, — відповіла Айві, хоча внутрішньо здригнулась від згадки про ту саму заяву, яка тепер утримувала все її вигадане життя на волосині правдоподібності. — Хоча, зізнаюсь, моя мати трохи здивувалась, побачивши заголовки за ранковою кавою.

Ця остання фраза вирвалась у неї цілком спонтанно, і щойно слова прозвучали, Айві внутрішньо зойкнула від власної необережності — у неї не було "матері" в цій вигаданій біографії, і будь-яке подальше запитання про сім'ю могло легко викрити всю хиткість її легенди.

— О, вона тут живе з тобою? — запитав Грейсон із ввічливою зацікавленістю, і Айві відчула, як серце її калатає в паніці, поки вона гарячково шукала спосіб виправити власну помилку.

— Ні, — швидко відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав природно. — Вона... подорожує. Зараз десь у Європі, якщо не помиляюсь.

Це, зрештою, була майже правда, подумала вона подумки, з відчуттям, ніби щойно пройшла над прірвою по тонкій, ненадійній линві, — оскільки справжня господиня цього дому справді перебувала зараз десь у Європі, хай навіть вона й не мала жодного стосунку до вигаданої родинної біографії, яку Айві щойно почала будувати перед своїм новим знайомим.

У двері вітальні тим часом легенько постукали, і Дієго, увійшовши з виразом бездоганної професійної незворушності, звернувся до Айві з тією поштивою офіційністю, яку зазвичай можна побачити хіба в старих фільмах про аристократичні родини.

— Перепрошую за втручання, мем, — сказав він, і Айві відчула, як у горлі в неї застрягає нервовий смішок від того, наскільки серйозно Дієго грав свою нову роль, — але садівник питає, чи варто цього тижня підрізати троянди біля басейну, як ви й наказували минулого разу.

— Так, звісно, — відповіла Айві, підхоплюючи гру з тією ж награною серйозністю, — саме як я і наказувала.

Дієго кивнув з поштивою урочистістю й вийшов, зачинивши за собою двері, а Грейсон, спостерігаючи за цією короткою сценою, усміхнувся з легким, доброзичливим подивом.

— У тебе дуже віддана прислуга, — зауважив він. — Рідкість у наші дні. Здається, я навіть не знаю жодного зі своїх працівників настільки особисто, наскільки твої, схоже, знають тебе.

— Вони як родина, — відповіла Айві щиро, і цього разу в її голосі не було жодної фальші, попри всю складність оточуючої ситуації. — Я з ними вже дуже давно.

Розмова тривала ще з півгодини — Грейсон розповідав про свою компанію, про виснажливий графік останніх кількох років, про рідкісні моменти вільного часу, які він зазвичай проводив на своїй яхті, насолоджуючись тишею відкритого моря подалі від постійного шуму ділового життя. Айві слухала уважно, час від часу вставляючи обережні репліки, ретельно уникаючи будь-яких прямих запитань про власне минуле, які могли б викрити нестабільність її вигаданої легенди.

— Мушу визнати, — сказав Грейсон нарешті, підводячись, коли годинник на камінній полиці пробив четверту годину, — я прийшов сюди з наміром лише коротко вибачитись і, можливо, домовитись про каву. Але тепер шкодую, що не зміг лишитись довше.

— Наступного разу, — сказала Айві, теж підводячись, відчуваючи дивну суміш полегшення від того, що напружений візит нарешті добіг кінця, і жалю від того, що цей несподіваний, хвилюючий вечір товариства скоро завершиться.