Розділ 8. Готель Азур

Дорога до готелю Азур минула здебільшого в мовчанні — Маркус зосереджено вів машину вечірніми вулицями Палм-Бею, де вогні заходу сонця вже поступалися місцем першим ліхтарям, а Айві сиділа ззаду, дивлячись у вікно на пальми, що пропливали повз, намагаючись угамувати хвилювання, яке наростало в грудях із кожним кілометром.

— Нервуєш? — запитав Маркус, зустрівшись із нею поглядом у дзеркалі заднього виду.

— Трохи, — зізналась Айві, розправляючи складки сукні на колінах тим самим нервовим рухом, яким робила це вже вкотре за останні півгодини. — А що, якщо хтось запитає щось, на що я не знатиму відповіді? Про якісь світські теми, про людей, яких я мала б знати?

— Тоді посміхнешся й скажеш щось на кшталт "яке цікаве питання, розкажіть мені більше", — відповів Маркус із легкою усмішкою. — Люди обожнюють говорити про себе. Просто дай їм цю нагоду, і вони не помітять, наскільки мало ти сама говориш.

Айві розсміялась, відчуваючи, як частина напруження відпускає плечі.

— Звідки ти це знаєш?

— Роки роботи охоронцем на подібних заходах навчають дечого про людську природу, — знизав плечима Маркус, звертаючи на під'їзну алею готелю, де вже вишикувалась черга дорогих автомобілів, з яких виходили гості у вечірніх костюмах і сукнях.

Готель Азур здіймався над набережною білою баштою в стилі ар-деко, з підсвіченим фасадом, який у сутінках виблискував теплим золотавим світлом. Швейцари в уніформі відчиняли двері машин з відпрацьованою елегантністю, а над головним входом майоріло банер із назвою благодійного фонду, чиї літери також були виконані золотом.

Коли машина зупинилась перед входом, Маркус вийшов першим, обійшовши автомобіль, щоб відчинити двері з боку Айві, — і коли вона ступила назовні, обережно притримуючи спідницю сукні, щоб не зачепити нею об край дверей, він на мить затримав руку, простягнуту для допомоги, довше, ніж було потрібно для простого жесту ввічливості.

— Я буду чекати неподалік, — сказав він тихо. — Якщо щось піде не так, просто зателефонуй, і я приїду за хвилини.

— Дякую, Маркус, — відповіла Айві щиро, стискаючи його руку у відповідь. — За все.

Він кивнув, і в очах його промайнуло щось, що Айві знову не змогла до кінця розшифрувати, — щось середнє між турботою й тим самим невисловленим болем, який вона бачила раніше того вечора, — а потім відступив, дозволяючи їй самостійно піднятися сходами до входу, туди, де вже вирувало світське товариство Палм-Бею.

Головна зала готелю зустріла її хвилею звуків і світла — кришталеві люстри, що звисали зі стелі, наче застиглі водоспади, оркестр, який награвав щось елегантне й неспішне в дальньому кутку зали, гомін розмов, що зливався в один суцільний, вишуканий шум. Офіціанти в білих рукавичках проходили між гостями з тацями, заставленими келихами шампанського й канапе, а самі гості — жінки в сукнях, які, здавалося, коштували цілі статки, чоловіки в бездоганних смокінгах — рухались залою з тією невимушеною грацією людей, які народились у цьому середовищі й ніколи не знали іншого.

Айві на мить завмерла на порозі, відчуваючи, як серце її калатає так сильно, що вона боялась, чи не почує це хтось поруч. Але потім, згадавши слова Марти про поставу, про впевненість, яка сама по собі промовляє більше за будь-які слова, вона розправила плечі й ступила вперед, у самісіньке серце зали, з тим самим виразом обличчя, з яким, на її думку, мала б триматися справжня спадкоємиця статків.

— Келих шампанського, міс? — запитав офіціант, що проходив повз, і Айві, вдячна за привід зайняти чимось руки, узяла келих із таці, кивнувши з тією стриманою усмішкою, яку намагалась відпрацювати весь вечір.

Вона рухалась залою обережно, тримаючись ближче до стін, спостерігаючи за гостями здалеку, намагаючись не привертати зайвої уваги, — і саме в цей момент, повертаючи голову, щоб роздивитися оркестр у дальньому кутку зали, вона зіткнулась із кимось, хто йшов у протилежному напрямку, не дивлячись під ноги так само уважно, як мала б.

Келих шампанського, який вона тримала в руці, хитнувся від несподіваного поштовху — і бульбашкова рідина вихлюпнулась просто на темні класичні штани чоловіка, з яким вона зіткнулась, залишаючи на дорогій тканині темну, вологу пляму.

— О ні, — вихопилось у Айві, і обличчя її миттю запалало від сорому. — Мені так шкода, я не дивилась, куди йду...

Вона машинально потягнулась до маленької серветки, яку тримала разом із келихом, і, не встигнувши подумати про доречність цього жесту, почала промокати пляму на штанах чоловіка, стоячи навколішки перед ним, у відчайдушній спробі виправити ситуацію, перш ніж пляма встигне остаточно вбратися в тканину.

— Перепрошую, — почула вона над собою низький, глибокий голос, у якому крізь очевидне здивування пробивались нотки стримуваного сміху, — я цінную вашу турботу, але, можливо, варто зупинитися, перш ніж це стане ще незручнішим для нас обох.

Айві завмерла, усвідомивши абсурдність власної пози — навколішках перед незнайомим чоловіком, посеред переповненої зали, витираючи пляму на його штанах у місці, яке зовсім не годилося торкатися незнайомій людині на світському прийомі. Вона різко підвелась, відчуваючи, як обличчя її палає ще яскравіше, і нарешті підняла погляд на чоловіка, якому щойно зіпсувала вечір.

Він виявився високим — настільки, що їй довелося трохи закинути голову, щоб зустрітися з ним поглядом, — з темним, злегка скуйовдженим волоссям і карими очима, у яких зараз танцювали веселі іскри, попри пляму на його штанах. Легка щетина, ретельно доглянута, підкреслювала різкі лінії щелепи, а темний смокінг сидів на його широких плечах з тією бездоганністю, яка зазвичай видає або надзвичайно дорогого кравця, або природну статуру, якій личить будь-який одяг.

— Мені дуже, дуже шкода, — повторила Айві, все ще тримаючи в руках вологу серветку. — Я справді не дивилась, куди йшла.

— Це очевидно, — відповів він, і в куточку його губ з'явилась легка, крива усмішка, яка чомусь здалась Айві водночас роздратованою і зачарованою. — Хоча маю визнати, це найоригінальніший спосіб знайомства, з яким я стикався за останні кілька років світських заходів.