Розділ 1. Дівчина у фартуху

Сонце над Палм-Беєм піднімалося так, як піднімалося щодня, — щедро, безсоромно яскраво, заливаючи золотавим світлом ряди пальм уздовж під'їзної алеї маєтку Вітфілдів. О сьомій ранку повітря вже пахло морем і свіжоскошеною травою, а з відкритого вікна кухні долинав запах кави, яку щоранку варила Марта, — міцної, майже гіркої, саме такої, яку любила пити господиня.

Айві Беннетт стояла перед дзеркалом у крихітній кімнаті для прислуги на третьому поверсі й застібала останній ґудзик чорної форменої сукні. Тканина була цупкою, трохи задушливою навіть о цій ранній годині, коли флоридське сонце ще не встигло розжарити повітря до нестерпного, — але Айві вже давно навчилася не помічати цього. Білий фартух вона зав'язала звичним рухом, не дивлячись на власні руки, — тим самим рухом, яким зав'язувала його щоранку останні три роки.

У дзеркалі на неї дивилася дівчина двадцяти п'яти років із карими очима й каштановим волоссям, зібраним у тугий вузол. Не красуня з обкладинки журналу — просто миловидна, звичайна, така, яку легко не помітити в натовпі. Саме такою, подумала Айві, застібаючи останній гачок, і мала бути гарна покоївка: непомітною.

Вона спустилася сходами для прислуги — вузькими, дерев'яними, які рипіли на кожному третьому ступені, — і вийшла до головного крила будинку, де вранішнє світло вже лилося крізь високі вікна, вихоплюючи з напівтемряви обриси старовинних меблів, картин у позолочених рамах і кришталевих ваз, у яких садівник щоранку міняв свіжі квіти.

Маєток Вітфілдів стояв на самому березі, за високим живоплотом і кованими воротами, — білий, з колонами в південному стилі, з басейном, що виблискував бірюзою на задньому дворі, і з видом на океан, який Айві бачила щодня, але так і не встигла до нього звикнути. Іноді, проходячи повз панорамні вікна вітальні з ганчіркою для пилу в руках, вона зупинялася на секунду, дивлячись на нескінченну синю смугу горизонту, — і в ці секунди дозволяла собі думати не про роботу.

У дитинстві, у притулку Святої Агнеси в Джексонвіллі, де Айві провела перші вісімнадцять років свого життя, вона мала одну книжку — потріпану, з відірваною обкладинкою, яку хтось із доброчинців приніс разом із коробкою старих іграшок. Збірка казок про принцес. Попелюшка, яка отримала бальну сукню від феї-хрещеної. Дівчина, яка заснула на сто років і прокинулася від поцілунку принца. Айві перечитувала цю книжку стільки разів, що знала кожну сторінку напам'ять іще до того, як їй виповнилося десять, — і щоразу, гортаючи потерті сторінки під тонкою ковдрою після відбою, вона думала одне: колись і зі мною станеться щось подібне.

Тепер їй було двадцять п'ять, і замість бальної сукні вона мала форму покоївки. Замість карети — старий велосипед, на якому їздила на закупи для кухні. Замість феї-хрещеної — свою власну впертість, яка тримала її на плаву весь цей час: у притулку, потім у прийомній сім'ї, яка розпалася, коли їй виповнилося шістнадцять, потім у роботах, які вона змінювала одну за одною, поки нарешті не потрапила сюди, у маєток Вітфілдів, три роки тому.

Ця робота була кращою за всі попередні. Стабільна платня, окрема кімната, харчування, і — що найважливіше для Айві — люди навколо, які, попри все, ставилися до неї як до людини, а не як до чергової найманої робочої сили, яку можна замінити з понеділка.

— Доброго ранку, соня, — гукнула Брук із кухні, коли Айві проходила повз, і кинула в неї рушником, який Айві впіймала майже машинально. — Місіс Вітфілд просила прибрати в бібліотеці до дев'ятої. Каже, чекає якогось адвоката.

— Знову адвоката? — Айві скривилася, розвертаючи рушник, аби перевісити його на місце. — Минулого тижня теж був адвокат.

— У багатих завжди адвокати, — знизала плечима Брук, повертаючись до плити, де щось шипіло в сковорідці. — Що більше грошей, то більше паперів, які треба підписати, щоб не втратити ще більше грошей. Логіка, якої нам із тобою ніколи не зрозуміти.

Айві всміхнулась, забираючи зі столу ганчірку для пилу й баночку поліролю для дерева. Брук Аллен була найкращою її подругою тут — вони познайомились у перший же тиждень, коли Айві щойно прийшла в маєток, налякана й розгублена, а Брук, тоді вже рік як працювала покоївкою, узяла над нею шефство без жодних питань. Вони були майже однолітками — Брук на рік старша, — і за три роки стали настільки близькими, наскільки взагалі можуть стати близькими дві людини, що бачаться щодня, ділять одну кухню на сніданок і одну втому наприкінці робочого дня.

Бібліотека маєтку займала майже весь південний бік першого поверху — високі стелажі з червоного дерева, драбина на коліщатках, яка ковзала вздовж них, шкіряні крісла біля каміна, який ніколи не розпалювали влітку, бо у Флориді літо тривало практично цілий рік. Айві протирала полиці методично, ряд за рядом, знімаючи книжки й повертаючи їх на місце вже без пилу, — і, як завжди, зупинялася над деякими корінцями довше, ніж треба було для простого прибирання.

Місіс Вітфілд мала гарну колекцію — не показну, а справжню, зібрану роками. Айві якось наважилася взяти один том — старе видання казок братів Грімм, у шкіряній оправі, зі справжніми ілюстраціями, а не сучасними репринтами, — і господиня, застукавши її за читанням у вільну хвилину, тільки звела брову й сказала: "Можеш брати книжки з собою в кімнату, Айві. Вони для того й існують, щоб їх читали, а не витирали пил". Це були одні з небагатьох теплих слів, які Айві чула від Елеонор Вітфілд за весь час роботи тут.

Елеонор загалом не була злою жінкою — сувора, так, вимоглива до деталей, часом холодна в тоні, — але Айві встигла зрозуміти за три роки, що за цією холодністю ховається не жорстокість, а якась глибока, давно застигла втома. Господиня овдовіла кілька років тому, коли її чоловік, набагато старший за неї бізнесмен, з яким вона одружилась у свої двадцять з чимось, помер від серцевого нападу, залишивши їй увесь статок і величезний, тепер напівпорожній дім. Дітей у них не було. Родичів, які приїжджали б у гості, теж майже не було. Елеонор Вітфілд жила в цьому будинку сама — якщо не рахувати прислуги, яку вона утримувала так само методично й ретельно, як утримувала свою колекцію рідкісних книжок.