Розділ 24

Мерівой смішливо хитнув головою:

– Чому вас це так цікавить?

– Тому, що чим більше намагаються від мене щось приховати – тим більше мені хочеться це знайти і з’ясувати, – мило всміхнувшись, Юннара опустила погляд в тарілку, приємно дивуючись тому, що для неї приготували її улюблену страву – фалеріни* в ягідному соусі. Скуштувавши шматочок й відзначивши, що смак в нього неперевершений, вона задоволено всміхнулась своєму співрозмовнику: – Кому, як не вам, знати, що це таке: адже ви всі таємниці намагаєтесь вивідати. Вони ж, – вона кивнула на тарілку, – невипадково з’явились на столі.

– Ваша Високосте! – не квапився відповідати на її перше питання Мерівой, з радістю зачепившись за друге. – А, кому, як не вам, має бути відомо, що прибуття гостей такого рангу вимагає знати все про їхні вподобання.

– Це, якщо вони бажані, – її крижаною посмішкою можна було морозити, – а не як я.

– З вами погано поводяться? – обличчя Мерівоя дійсно спохмурніло і, якби не його посада, можна було б повірити в його щирість.

– Так, – ображено підтиснувши губи, вередливо пхикнула принцеса.

– Хто?! – а от його інтонації спопелили б точно не одяг того, на кого вона зараз вказала б.

– Ви! – нахабно блимнула на нього ясним поглядом своїх зелених очей Юннара.

– Ваша Високосте, – брова Мерівоя вигнулась в докірливому виразі. – А от це дійсно було образливо. Я роблю все, щоб вам нічого не загрожувало, а ви вважаєте мене своїм ворогом.

– Ви ж перший заарештуєте мене, якщо вирішите, що загрозу становлю я, – десь в куточках її губ намагалась народитись усмішка, але в очах не було нічого, окрім відвертого сарказму. – Я пам’ятаю ваші слова про зміну покоїв.

Йому не подобалось, куди звернула розмова, але обірвати її, щоб це не здавалось грубістю, він не міг:

– В першу чергу, я дію в інтересах королівства й, зазначте, що я вам не погрожував, а лиш попередив – це різні речі.

– О! Так! – принцеса смішливо покивала головою і різко змінила тему сама: – Але ви так і не дали мені відповіді на моє перше питання.

Мерівой навіть зрадів цьому, хоча подумки відмітив, чи не було це навмисною маніпуляцією, щоб змусити його говорити про те, що потрібно їй?

– Історія зі сливами вас не задовольнила? – все ж не спішив він ловитись на її гачок.

– Принц демонів і сливи? – глузливо поморщила свого носика дівчина. – Надто дріб’язково. Припущу, що він, скоріше, приходив за Серцем Деміурга.  

На обличчі Мерівоя не смикнувся жоден м’яз, чого не скажеш про його думки. Хоча, логічно було припустити саме цей варіант, а принцеса явно не страждала відсутністю логіки, тож, не дивно, що дійшла такого висновку.

– Маєте рацію, – в принципі, ця інформація не була такою вже секретною, тому, сенсу її приховувати особливо й не було. – Він вже намагався викрасти артефакт, але потрапив у пастку.

– І ви його відпустили?! – здивуванню Юннари не було меж.

– А ви уявляєте, що б було – заарештуй я принца демонів? – Мерівой з задоволенням смакував її ошелешений погляд: схоже, що підтвердження здогадки здивувало принцесу більше, ніж її ж власне припущення. – Серце Деміурга надійно утримує кордони Аннори, але це не означає, що демони у відповідь не почали б тероризувати інші міста, завдаючи, хай і незначної, але шкоди.

– Так надійно, що він з’явився просто в палаці?! – не могла не відпустити шпильку Юннара.

– Наші маги з цим розбираються, – смиренно прийняв укол Мерівой.

В неї на язиці вже крутилось щось жалке і їдуче з приводу майстерності королівських магів, але вона раптом усвідомила, що угода, котру голова королівської Служби безпеки уклав з принцем демонів, зв’язувала того, поки була в силі. І Мерівой усвідомлено ризикнув розірвати її, рятуючи наречену короля, котрому та, фактично, й не потрібна. Юннара нервово зглитнула: їй цілком могла загрожувати доля рабині в нижніх світах Ґраетії. В принципі, вона їй і тепер загрожує, якщо не вдасться зловити Тарліса д’Аскареля.

– Демони дійсно можуть розгулювати вулицями Аннори? – його попередження про можливу небезпеку, коли вони їхали до артефактора, таки не давало їй спокою.

– В людській подобі – так, – з цікавістю спостерігав він за тим, як зухвалість на обличчі принцеси змінюється неспокоєм. – Але проявити в Аннорі демонічну сутність вони не можуть, а битись, не маючи бойової форми, демони не надто люблять. Проте, спланувати й втілити викрадення – цілком.

– Як вдалось принцу не просто проникнути до палацу, а ще й зробити це в бойовій формі?

– Цікаве питання, – Мерівой скривився, оскільки визнавати такий прокол йому не подобалось, – я б теж хотів мати на нього відповідь. З деяких чуток стало відомо, що Тарліс спускався до самого вогняного серця Ґраетії, котре колись і живило Серце Деміурга, й там отримав якусь силу. Ми в це не надто вірили, але його поява в палаці – яскраве підтвердження тих чуток.    

Юннара подивилась на нього так, наче з його вуст їй зачитали вирок: за все тими ж чутками, той, хто зміг спуститись до вогняного серця Ґраетії й залишався в живих – ставав непереможним. Одиниці демонів зважувались на подібне: останній начебто спускався років триста тому. Якщо ж Тарліс дійсно це зробив, то її не врятує ніяка охорона.

Але до цього вона хотіла з’ясувати ще одну річ, котру без впливу на свідомість Мерівоя з’ясувати було неможливо. А для цього потрібно, щоб його увага була зосереджена не на ній, а на чомусь іншому. Промокнувши губи серветкою, Юннара усміхнулась найчарівнішою зі своїх усмішок:

– Ви не проти – продовжити нашу розмову за партією гри?

– З вами – скільки завгодно! – не менш чарівно усміхнувся у відповідь він.

Фалеріни* – вигадані овочі