Розділ 23

Юннара довго стояла біля шафи, роздумуючи над вбранням до обіду з головою королівської Служби безпеки. З одного боку, це була чиста формальність: лорд Мерівой намагається ввічливо розважити наречену короля, котрий в цей час розважається зі своєю коханкою. З іншого, він явно налаштований її спокушати. Підіграти йому в останньому, щоб приспати пильність? Чи розіграти святу невинність? Хоча, після кількох падінь в його руки, удавати довершену наївність сенсу вже немає. А от подражнити його чоловіче самолюбство – дуже й дуже хотілось. Тому, вона зупинилась на чорній приталеній сукні з повністю відкритим верхом, але накинула на плечі білу мереживну пелерину, котра виступала таким собі компромісом: закривала все, що мала закрити, але не настільки, щоб не розбурхати чоловічу уяву.

– Граєш з вогнем, – несхвально похитала головою Майлін, змірявши критичним поглядом принцесу.

– З вогнем – це до демонів, – лукаво всміхнувшись, Юннара покрутилась перед дзеркалом й залишилась цілком задоволена своїм виглядом. – А в нас гра кицьки з мишкою. Щоправда, невідомо хто мишка.

– Зате кожен вважає себе кицькою, – обличчя Майлін було сповнено виразу приреченого сарказму: ідея – ідіотська, відмовити – неможливо.

– Мерівой точно не може бути кицькою, – грайливо зморщивши носика, принцеса навіть нявкнула й розсміялась: – Хіба що котом. А коти більш ліниві, на відміну від кицьок.

– І хтиві, – ще більш невдоволено буркнула Майлін, розуміючи, що слухати її ніхто не збирається.

– Як демони, – несподівано для себе випалила Юннара.

– Не надто часто, ви згадуєте демонів, Ваша Високосте? – наблизившись до неї зі спини, вкрадливо й з насмішкою проворкотіла компаньйонка.

– Прийшлось до слова, – відмахнулась від неї принцеса, натягуючи на обличчя маску байдужості. Шкода, що зсередини так було не відгородитись від спогадів про м’язисті плечі, міцні руки, гарячі долоні. Той шепіт, від якого шкіра йшла сиротами. Той подих, що нахабно лоскотав шию. Ті очі, що пропікали її, мов жарини. Все це вкарбувалось в її пам’ять, змушуючи здригатись при кожному спогаді, і точно не від жаху. – Ходім, – сутужно зітхнувши, рушила вона до дверей.

Цього разу Юннару, окрім охорони і Майлін, супроводжувала інша фрейліна, котру приставили до неї на постійно. Цей факт мав би порадувати, оскільки король все ж дотримувався мінімальних правил етикету, але зайві вуха й очі їй були не потрібні. Рятувало лиш те, що з нею прибула компаньйонка, й можна було сміливо заявляти про відсутність потреби ще в комусь, окрім покоївки.

Лорд Мерівой стояв біля вікна столової. Юннара мимоволі порівняла кремезну статуру голови королівської Служби безпеки зі статурою принца демонів й прикусила губу: принц виграв – його рельєфні м’язи одяг майже не приховував. А чорний мундир, що ідеально облягав фігуру Мерівоя, приховував все. Хоча, згадуючи, з якою легкістю він підхоплював її на руки, неважко було здогадатись, що, якщо він й поступався демону, то не так вже значно.

Почувши її кроки, він рвучко повернувся й рушив назустріч. За ті кілька кроків, що їх розділяли, Мерівой встиг ковзнути оцінювальним поглядом стрункою дівочою постаттю, і не один раз. Судячи з того, як спалахнули його темно-бурштинові очі, побачене йому більш, ніж подобалось:

– Ваша Високосте! – схилившись в поцілунку до її руки, він затримався дещо довше, ніж того вимагав етикет. – Ви сама чарівність! – й навіть випроставшись, все ще продовжував утримувати її руку у своїй, нахабно виграючи бентежно-небезпечною усмішкою, пропікаючи при цьому поглядом, від якого її вбрання мало б вже декілька разів зайнятись й спопелитись. – Леді Квентара! Леді Кайтор! – ніби спохопившись, Мерівой приділив нарешті увагу й іншим дамам. – Прошу!

Стіл, за яким вони мали обідати закінчували сервірувати. Столик для компаньйонки і фрейліни стояв на віддаленні: цілком достатньо, щоб не чути розмову лорда і принцеси й, разом з тим, достатньо, щоб гарантувати пристойність зустрічі.

Мерівой підвів гостю до стільця, допомагаючи сісти, й ніби випадково ковзнув пальцями по її передпліччю, з задоволенням відмічаючи, як шкірою дівчини пронеслось тремтіння. Провокативно всміхаючись, він сів навпроти неї:

– Ви не проти, якщо ми відпустимо слуг? Якщо знадобиться, я готовий прислужувати вам особисто.   

А це дійсно була провокація! Таке відверте залицяння до королівської нареченої в присутності свідків – лиш стверджувало її в здогадці, що король воліє скомпрометувати її, щоб без зайвого скандалу скасувати весілля, про котре він й так не квапився оголошувати. Проте, чому б не зіграти в запропоновану гру, але на своїх правилах?

– Вважатиму за честь – мати таку прислугу, – безневинно всміхнулась йому Юннара.

Змахнувши рукою, Мерівой відпустив слуг й накинув полог тиші, щоб вже гарантовано ніхто не почув їхню розмову.

– Це обов’язково? – принцеса скосила погляд на фрейліну, котра досить жваво розмовляла про щось з Майлін.

– Леді Кайтор практично не володіє магією, тому, навіть не помітить, – заспокоїв її Мерівой.

– Мені починати нервувати? – її очі примружились, ніби від задоволення, з яким смакують вишукану страву, але, схоже, вона смакувала чергову гру, котру їй так наполегливо нав’язували.

– А вам є з-за чого? – його брова граційно вигнулась, а в очах вигравала погано прихована насмішка.

– Це ви мені скажіть, – Юннара точно віддзеркалила його вираз, оздоблюючи його власним глузуванням. – Адже це ви – майстер вигадувати історії.

– Ніколи б не подумав, що здобуду подібну репутацію, – поблажливо всміхнувшись, він потягнувся до графина з вином й плеснув у келих Юннари: – Воно не надто п’янке, на відміну від вас.

– А ви хочете сп’яніти? – взявши келих, принцеса здійняла його, ніби салютуючи, після чого зробила пару ковтків й дражливо облизнула губи, відмічаючи, як пильно за цим спостерігав Мерівой і, як підсвідомо облизнув свої. А, можливо, й цілком свідомо.