Розділ 19

– Це навіть не смішно, – скривившись, дивилась на нього дівчина, лихоманково перебираючи в голові всі можливі варіанти відмови, чи заманювання демона до пастки. З останньою поки були великі проблеми – пастки не було! Тому, залишався варіант якось переконати, що це просто неможливо. – Серце Деміурга пов’язане з королівською кров’ю Ейріконтів, й торкнутись його зараз може лише Айверін Ейріконт. Якщо ризикне хтось інший – згорить!

– Ти вирішила розповісти мені те, що я й без тебе знаю? – його явно не обходили можливі проблеми, що поставали між артефактом й тим, хто хотів до нього дістатись. – Єдине, про що ти забула згадати, що людина може за деяких умов торкнутись Серця Деміурга й залишитись цілою й неушкодженою.

Знала вона про цей варіант! І про те, що демонам він відомий – також знала! Й навіть використати збиралась, але це стосувалось лиш її планів, котрими вона ділитись не збиралась.

– В мене немає рукавички ксаргенів, – відчуваючи, що на всі її відмовки принцу демонів абсолютно начхати, безсило пропікала його жалки́м поглядом Юннара, – тому, ти марно витрачаєш свій і мій час.

– Яка прикрість! – глузливо зітхнувши, похитав своєю рогатою головою демон. – Але я, так і бути, допоможу тобі дістати цю чарівну рукавичку.

А це вже було занадто: ксаргенами називались дзеркальні демони, що жили в нижніх світах Ґраетії. Вони не мали крил, зате мали здібність миттєво скопіювати будь-що, або будь-кого – тому, так і називались. Рукавичок, про які йшла мова, було всього дві й зіткані вони були зі світла нічного світила Ґраетії – Луерії. Достатньо було одягнути цю рукавичку й торкнутись нею обраної людини, як рукавичка копіювала всю інформацію про неї, на кілька годин дозволяючи скористатись скопійованою магією, навіть, якщо вона зав’язана на крові.

От тільки жили ксаргени в Зміїних пагорбах, де аж кишіло зміями. Самим дзеркальним демонам це ніяк не шкодило, оскільки змії бачили в них себе й не реагували, чого не скажеш про чужинців. А далі починалось найцікавіше: пройти в місто ксаргенів могла лиш людина й тільки жіночої статі – їх дзеркальні демони чомусь не бачили.

Проте, Луніс обіцяв створити такий самий артефакт. Чи спрацює його виріб – він не був певен, але обіцяв перевірити все експериментально. Хоча, любов до експериментів вже закинула його разом з Майлін до незнайомого світу й, щоб повернутись, їм і було потрібне Серце Деміурга.

Розповіді про Велмірин – світ де не було королів й королівств, були настільки захопливими, що в Юннари з’явилось непереборне бажання втекти туди – якомога далі від всіх обмежень її власного. Туди, де ніхто не буде вказувати їй як жити й, тим більше, з ким.

– Я не поткнусь до Зміїних пагорбів! – відрізала принцеса. – На змій там не діє магія!

– Зате на них діє це, – знов розвалившись на ліжку, демон кинув поряд з собою невеличкий мішечок, розшитий сонними рунами.

– Як ти собі це уявляєш?! – сердито шикнула дівчина: – Людина, що розгулює світом демонів?!

– Про це також можеш не турбуватись, – хитра посмішка так і зміїлась на його вустах, ніби сама втілювала собою отруйну змію, – ти й так достатньо схожа на демоницю. Пара маскувальних артефактів – і тебе ніхто не відрізнить. Інактивуєш їх в пагорбах й тебе вже не побачать ксаргени.

– А, якщо ситуація буде вимагати обернутись демоном?! – вже зовсім розлючено гарикнула на нього Юннара.

– Що ж так нервуватись, – підвівшись з ліжка, підійшов до неї впритул демон, окидаючи доволі багатозначним поглядом: – Скажемо, що ти – вагітна й бережеш сили для пологів.

– Щ-що-о-о?! – обурення принцеси вже ніяк не утримувалось в рамках етикету, хоча, в їхньому спілкуванні етикет вже давно ридав десь в найтемнішому куточку, й вона накинулась на демона з кулаками.

Він спритно перехопив її зап’ястки й, розвернувши до себе спиною, скрутив руки спереду:

– Спокійніше: тобі – не можна, – вкрадливо й водночас знущально проворкотів він їй на вухо. – Тому, змирись.

– Я розумію, чому вас так ненавидять, – марно смикнувшись, вона вдарила п’яткою йому під коліно.

Та демон навіть не здригнувся на цей удар, зате гостро відреагував на слова:

– Справді? – розвернувши її до себе обличчям, злісно струсонув нею: – Що ти розумієш? Начиталась ваших щемливих історій про нещасну принцесу Ґлаорі, котру злі демони позбавили щастя?!

– Хіба ні? – з не меншою злістю дивилась вона в його палахкотливі очі, що палали вже не золотавим, а криваво-червоним полум’ям.

– Ваша історія правдива лиш в одному: Данвера Ейріконта дійсно вбили демони, – він аж вигравав щелепами від люті. – Але не за те, що він хотів одружитись з Ґлаорі д’Равей. Його вбили за те, що він, спокусивши принцесу, вмовив її викрасти Серце Деміурга й покинув, – розлючено цідив він слова. – Покинув вагітною!

– Ні… – розгублено кліпала на нього очима Юннара. – Її всі вважають загиблою…

– Звісно, загиблою, – різко розвернувши її до ліжка, штовхнув, змушуючи сісти, а сам нервово пройшовся кімнатою й, ставши у напівоберта, продовжив: – Після пологів вона залишила сина матері й вирушила на війну, не маючи більше сил каратись власною ганьбою через зраду свого народу. В одному з боїв її не стало.

– Чому я маю тобі вірити? – в голосі Юннари вже не було попередньої зухвалості, але нотки недовіри лунали достатньо сильно.

– Тому, що я, – наблизившись, він нависнув над нею зловісною тінню, – праправнук Ґлаорі д’Равей.

Принцеса витріщилась на нього. Вона, звісно, знала, що її світ далекий від досконалості, але, щоб так нахабно збрехати – це здавалось надто неймовірним.

– Але ж в архівах зберігаються записи тих часів й там…

– Там! – різко обірвав її демон. – Те, що написали за наказом Тассара Ейріконта. А йому потрібен був світлий образ сина-мученика. Пошукай записи Служби безпеки – вони точно мали записати події так, як вони відбулись насправді. Але я зараз не про це: даю тобі дві доби, щоб підготуватись до походу в Ґраетію. За два дні я прийду! – з останніми словами він прочинив портал просто в її спальні й зник в ньому.