Розділ 18

Не впізнати цей голос було неможливо. Як і аромат: гіркуватого полину з пряними солодощами мірабілісу.

– Ти?! – Юннара випустила з долоні світлову кульку й вона висвітлила кремезного демона, котрий, спираючись на стіну плечем, нахабно шкірився, схиляючи голову то в один, то в інший бік, ніби намагаючись роздивитись її з усіх ракурсів. – Що ти тут…

– Я? – знущально хмикнувши, він тицьнув у себе пальцем й, відштовхнувшись від стіни, рушив до ліжка, оминаючи принцесу. Без краплі якоїсь ніяковості, він спокійно вмостився на ньому й кивнув дівчині запрошувально: – Ти теж можеш присісти. Поговоримо.

– Мені немає про що з тобою розмовляти! – обурено пирхнувши, Юннара склала руки на грудях, продовжуючи стояти.

– Як знаєш, – спокійно відреагував на її праведний гнів демон. – Зате мені є.

– Ти не забагато на себе береш? – пропікаючи його розлюченим поглядом, сердито цідила вона слова.

– Рівно стільки, на скільки маю право, – парирував нахаба, ледь не розвалившись при цьому на постелі.

– Що?! – рівень обурення дівчини погрожував вивергнутись нещадною магмою, що мала б спалити все на своєму шляху. – Я зараз охорону покличу! – вона рушила до дверей, цілком усвідомлюючи, що цей тип може скрутити її в одну мить, але чомусь не робить цього.

– Покличеш, – натомість, нахабно посміхався він їй в спину. – Тільки спочатку на лівий зап’ясток глянь.

Щось неприємне штрикнуло під ключицю, проте, вона все ще вперто не бажала його слухати й, тим більше, коритись:

– Що я там не бачила? – потягнулась вона рукою до дверної ручки.

– Знак магічної угоди, – насмішкуватий тон вдарив між лопатки, змушуючи так і завмерти з занесеною рукою. Лівою…

Юннара піднесла руку до обличчя: вона не вірила… точніше, вірити вона не хотіла, що десь якимось чином потрапила в демонову пастку! Кілька секунд пустого споглядання шкіри, й позаду почувся нахабно-вкрадливий голос:

– Допомогти проявити? – в цих інтонаціях було стільки знущання, що першою чергою дуже хотілось присмалити саме його язик.

Дівчина вивела над зап’ястям формулу, котра мала викликати проекцію магічної угоди, якщо така була в наявності. Але вона була… Й чітко прописувала, що Її Високість леді Юннара Оревант має зобов’язання перед Його Високістю лордом Тарлісом д’Аскарелем, котре зобов’язується виконати протягом місяця, або стати його рабинею в разі невиконання.

Юннара труснула рукою, все ще сподіваючись, що їй привиділось, але проекція зникла не одразу, зухвало сяючи їй в очі червоним сяйвом. Лиш після того, як речення поступово розчинились в повітрі, наче зробивши їй послугу нарешті, дівчина розвернулась до демона, і тепер сяяли її очі, але точно не від щастя. Йому навіть здалось, що в них теж майнув червоний вогник. А, може, то був ще відблиск букв угоди.

– Ти-и-и! – розлючено насунулась вона на нього, нависаючи зверху. – Ти не смієш! Ми не укладали угоду!

– Але ти мені заборгувала, – його нахабне бронзове обличчя теж сяяло, виграючи їдучим осміхом, а у вогняних очах аж світилось задоволення. – А борги треба віддавати.

– Це був твій борг Мерівою! – зі злості принцеса тицьнула в нього пальцем, але не розрахувала відстань й боляче вдарилась ним об кам’яні м’язи демона, ледь не вивернувши фалангу.

– Обережніше, – перехопив її руку нахаба й провів по ушкодженому пальцю своїм, знімаючи біль, – Вашій Високості знадобляться всі ваші пальці.

На мить розгубившись, Юннара відсмикнула руку й прошипіла йому в лице:

– Знаєшшш, – якби в неї була здібність плюватись отрутою – залюбки це зробила б, але в неї були лиш слова, – розбирайся з Мерівоєм! Це він затіяв мій порятунок, залучивши… принца демонів! – згадала вона прочитаний титул, що немало її здивувало. – Яким чином ти раптом вирішив, що за це маю розплачуватись я – жодного уявлення!

– Ти забула мені подякувати, – з обличчя демона зник будь-який вираз поблажливості й воно стало зловісним. – А я не терплю такої зверхності. Тому, перед тим, як заштовхнути тебе в портал, встиг поставити тобі мітку магічної угоди.

– Ти не мав права! – рикнула вона.

– Я не питаю прав! – він почав підводитись і їй довелось задкувати, щоб не увіткнутись в його груди обличчям. – Я їх беру, – останні слова пролунали без пафосу, без гарчання, але в них було стільки погрози, що Юннара відступила ще, впершись зрештою в стіну. – Й замість сперечатись зі мною – ти б краще поцікавилась умовами. В тебе місяць – всього лиш. Не впораєшся – мене влаштує і рабиня, – спершись руками обабіч її голови, він повільно проїхався носом вздовж розчервонілої щічки, поступово спускаючись до шиї й голосно втягуючи носом повітря: – Ти приємно пахнеш. І найпотужніша нотка твого аромату – нотка небезпеки, котрою від тебе віє за милю. Тож, мене влаштують обидва варіанти: люблю приборкувати незговірливих.

Скреготнувши зубами, принцеса задерла голову, і їхні очі опинились просто навпроти одне одного:

– Я все розповім Його Величності! – просичала вона, мало сподіваючись на те, що ця погроза їй якось допоможе. Але інших варіантів відбитись від демона в неї не було. – Гадаю, він знайде спосіб захистити свою майбутню дружину за допомогою Серця Деміурга.

Відповіддю їй було знущальне хихотіння:

– Серце Деміурга багато чого може, але воно ніколи не зруйнує справедливу угоду.

– Вона – несправедлива! – спробувала таки відштовхнути від себе демона Юннара, але це було рівноцінним тому, якби їй довелось штовхати величезну брилу.

– Це ти так вважаєш, – зрештою, відступив він сам, надаючи їй трохи простору й глузливо спостерігаючи за тим, як злостиво стискаються й розпускаються її кулачки. – Серце Деміурга змушене живити своєю силою людей, але воно пам’ятає свого творця. А ним був демон. Але я цілком припускаю, що ти у своїй дурості можеш побігти скаржитись й цим лиш позбавиш себе часу на виконання угоди. Мене, звісно, влаштує рабиня, та я віддав би перевагу отримати те, що мені дійсно потрібно.