Розділ 17

На подвір’ї палацу Юннара не стала очікувати, щоб їй допомогли зійти з коня й, поки Мерівой до неї наблизився, вона спритно зіскочила сама. Ледь кивнувши йому з вдячністю, вона дочекалась Майлін, котра не так жваво все це робила, й вони разом рушили до сходів. Підіймаючись ними, вона все ще відчувала на собі погляд голови королівської Служби безпеки, але зараз її це не цікавило зовсім: констатувала як факт.

На питання дворецького – кого їй прислати – відмахнулась, пославшись, що в неї є леді Квентара і, якщо хтось знадобиться, то вона покличе. Все, що хотілось, це зачинитись в кімнаті.

Діставшись своїх покоїв, вона покрокувала до спальні і, як була в одязі, так і впала на ліжко, все ще притискаючи листи до себе. Майлін тихо увійшла за нею й присіла на самий краєчок постелі:

– Віддати розпорядження, щоб обід доставили сюди?

– Я не хочу їсти, – дивлячись в стелю, мало не пошепки відповіла Юннара. – Мені не вистачає її, Майлін, – тамуючи сльози, вона боляче прикусила губу й притулила листи до обличчя. – Вони ще й досі пахнуть її парфумами.

– Юннаро, – компаньйонка потягнулась до неї й сховала її руку у своїх долонях, – не труї собі душу.

– Не можу, – крізь грудку в горлі виштовхувала слова принцеса. – Хочу почути її сміх. Побачити, як сяють її очі. Вони так світились, коли вона дивилась на мене, або на тата, – сльози покотились її щоками, прокладаючи солоні доріжки й, боячись замочити листи, Юннара сховала їх під подушку. – Я б так хотіла просто її побачити.

Майлін схилилась, обіймаючи принцесу:

– Тихше, дівчинко. Не рви серце ні собі, ні мені, – схлипнула й вона. – Я завдячую твоїй матері життям, хоча для неї я тоді була просто якась звіринка. Але ж вона не залишила мене вмирати.

– Ти так смішно торохтіла, коли прийшла до тями, й шипіла інколи, – легка усмішка ковзнула вустами принцеси, повертаючи її до більш приємних спогадів. – Й ці звуки мені складались в щось схоже на «таріссс». Так було дивно потім дізнатись, що твоє справжнє ім’я – Таріска. А потім довелось довго пояснювати – куди поділась моя улюблениця, – Юннара сутужно зітхнула: – Мама назвала мене безвідповідальною. Зате, – вона стерла сльози й підвелась, спираючись на лікті, – в мене з’явилась компаньйонка. Теж довго довелось доводити, чому я хочу бачити поряд з собою саме цю дівчину.

– А я дуже довго боялась розкрити свою справжню сутність, – обійнявши принцесу, пригорнула її до грудей Майлін.

Юннара вдячно тицьнулась їй в плече: якби не її підтримка, вона, мабуть, збожеволіла б, коли не стало мами, адже навіть в батькові вона не знайшла підтримки – йому самому вона була потрібна, настільки розбитим й спустошеним він почувався. Лиш Майлін, стиснувши зуби, трималась сама й підтримувала їх. Саме після того, король подарував їй титул й навіть землі, але від земель вона відмовилась, заявивши, що порядкувати ними не вміє і вчитись не хоче, а платні, що вона отримує, як компаньйонка принцеси, їй цілком достатньо.

У двері постукали, перериваючи їхній меланхолійний настрій, й Майлін, поплескавши себе по щоках, щоб надати їм більш «живого» вигляду, й помахавши в очі, аби не блищали вологою, підвелась, обсмикнула костюм й рушила до передпокою. За хвилину вона повернулась й доповіла:

– Лорд Мерівой хотів би запропонувати вам пообідати в його компанії.

Юннара пам’ятала про те, що їй ця компанія дуже потрібна, але не сьогодні. Сьогодні вона не бажала змішувати пам’ять про маму з якимись сумнівними справами, хай вона й вважала їх справедливими. Тим більше, що потрібний їй артефакт ще не був готовий, тож, Мерівой може зачекати:

– Скажи, що я погано почуваюсь.

– Я сказала, але він просив уточнити – наскільки? – невдоволено хмикнувши, перекривила його Майлін.

– Передай, що я з ним завтра поснідаю, – почала дратуватись його наполегливістю принцеса.

Майлін зникла за дверима, з-за яких ще якийсь час було чутно голоси, а потім все стихло, й повернулась вона хвилин за п’ять, порадувавши звісткою, що обід й вечерю буде подано у вітальню. Подякувавши, Юннара все ж впала на подушку й заплющила очі: вона не втомилась фізично, але спогади, здавалось, випили з неї сили, й сон не змусив себе довго чекати, зморивши її.

Прокинувшись, принцеса здивувалась, що проспала так довго, враховуючи ніч за вікном. Майлін вже, мабуть, рвонула до міста – до свого Луніса-експериментатора, через якого вони обидва й опинились в чужому світі, розкидані далеко один від одного, а Майлін ще й ледь не загинула, вилетівши з порталу та влучивши головою в камінь. А, втрачаючи свідомість, вона завжди оберталась ласкою. Але й ці спогади перервала чиясь присутність: в спальні явно хтось був, і це точно була не Майлін.

В один стрибок Юннара злетіла з ліжка й пожбурила в темний кут спальні, звідки несло чужорідною магією, закляття-зв’язування. Проте, його миттю розвіяло, й почувся насмішкуватий голос:

– Обережніше, принцесо. Ти не можеш вбити того, кому винна, не зашкодивши при цьому собі.