Розділ 16

Ніби занурена до своїх думок, Юннара неуважно дивилась під ноги, залишаючи артефакторну майстерню, й на останній сходинці перечепилась. Не втримавши рівноваги, вона почала падати, проте, долетіти до землі їй не дозволили дужі руки лорда Мерівоя. Злетівши вихором зі сходів, він встиг підхопити принцесу на руки, запобігши ганебному падінню Її Високості.

Злякавшись від несподіванки, дівчина обвилась руками довкола його шиї, а її губи опинились так близько від його, що обертати до неї обличчя він не ризикнув. Так і дивився поперед себе. Лиш зауважив, трохи нервово кахикнувши:

– Ви дуже неуважні.

– Зате ви вкотре мене рятуєте, – вона дружньо поплескала його по плечу, непомітно знімаючи волосину, котра, по щастю, на ньому опинилась. – Дякую, Ваша Світлосте. Я вже цілком здатна утриматись на власних ногах, тож, можете мене поставити.

Він й сам розумів, що тримає її на руках більш, ніж це потребувала дана ситуація, але якесь дурне відчуття змушувало продовжувати стояти, мов зачарованому, попри косі погляди вартових. Зрештою, в нього наказ Його Величності – спокусити цю яскраву зухвалицю!

– Будьте обережніші, Ваша Високосте! – опустив він її на землю й додав досить двозначно: – Спіткнутись можна навіть у палаці.

– Я врахую ваше попередження, Ваша Світлосте, – мило всміхнувшись, Юннара рушила до коня, на ходу дістаючи з кишені хустинку, ніби для того, щоб промокнути чоло, й спритно сховала в ній вкрадену волосину. Різко зупинившись, вона розвернулась й благально глянула на свого рятівника: – Я дещо забула в майстерні!

У розмові принцеси й артефактора Мерівой не почув нічого підозрілого. Але такі повороти не могли його не напружити:

– Скажіть що, і я відправлю слугу, щоб він приніс.

– Це особисте, – явно не збиралась відступати Юннара.

– Настільки, що його ніхто не може торкнутись? – не приховуючи сарказму, насмішкувато заломив одну брову Мерівой.

– Ви не розумієте, – поблажливо всміхнулась йому принцеса. – Там залишились листи моєї матері до мене. Але знаходяться вони в секретній шухлядці скриньки, в якій зберігається гра. Про неї знаю лише я. Ну, й ще артефактор. Як розумієте, він може їх побачити, а я не хочу, щоб чужа людина торкалась моєї особистої пам’яті.

Зробивши знак бойовим магам, Мерівой, хоч і з невдоволеним виглядом, проте, змахнув рукою в напрямку майстерні:

– Прошу!

Забачивши знов таких високих гостей у своїй майстерні, артефактор, що якраз тримав в руках скриньку з грою, явно збираючись кудись її нести, ошелешено переводив погляд з принцеси на її супровід й назад:

– Ви ще щось хотіли, Ваша Високосте?

– Дещо забрати з шухлядки, – вона кивнула на скриньку.

– О! Звісно! Звісно! – знов заметушився той, повертаючи гру на стіл.

Ставши так, щоб Мерівой міг бачити лиш її спину, Юннара натиснула на ледь помітний камінець, вбудований збоку, й зі скриньки виїхала невеличка шухлядка зі стосом конвертів, запечатаних гербовою печаткою. В той момент, коли принцеса взялась за них пальцями, артефактор голосно чхнув, привертаючи увагу до себе на якусь мить, й цього виявилось достатньо, щоб хусточка з волосиною Мерівоя опинилась в шухлядці, котру дівчина спритно закрила.

– Це все! – радісно притискаючи до себе листи, крутнулась вона й швидким кроком попрямувала на вихід.

Цього разу все обійшлось без падіння, й за п’ять хвилин кавалькада рушила в напрямку королівського палацу.

– Вас так часто залишали одну? – порівнявшись з Юннарою, поцікавився Мерівой, помітивши, що вона не квапиться ховати листи.

– Ні, – надто сумно похитала головою дівчина, притискаючи їх до себе. – Просто останній рік життя, матуся майже повністю провела в Маворії, лікуючись в одного славетного мага-цілителя. Він, хоча й взявся рятувати її від «Прокляття демона», але не обіцяв нічого, адже й досі ніхто не зміг знайти протиотруту. Все, що він зміг, це подовжити життя мами на два роки, – голос Юннари захрип й, навіть збоку було видно, що на очі їй набігли сльози. – Тому, вона й писала мені звідти… Часто…

Мерівой знав цю історію. Королеву Оревантії отруїла власна фрейліна, сподіваючись після її смерті зайняти бодай місце фаворитки, оскільки за життя дружини король Адалор Оревант явно не збирався обзаводитись коханкою. Розслідування тягнулось кілька місяців, поки королівські маги все ж змогли вийти на слід труїтеля. Точніше, труїтельниці.

Король лютував так, що ладен був й без суду обійтись. Хоча, суд фрейліну не врятував: її стратили. А король, котрий і так любив доньку, почав буквально тремтіти над нею. І вся історія з погрозою накласти на себе руки, якщо її спробують взяти заручницею, могла бути розіграна чисто люблячим татусем, щоб і дитину врятувати від ганьби, й королівство у крові не втопити остаточно. Знаючи хоч трохи Айверіна Ейріконта, не складно було прорахувати його реакцію. Хоча, шпигун з палацу доповів, що все правда. Але це не скасовувало вірогідності того, що принцеса теж шпигунка. Проте, навіть в шпигунів є серце.

– Пробачте. Я не хотів ятрити вам душу, – шанобливо кивнувши головою, він від’їхав, поступаючись місцем компаньйонці принцеси.

– Що він сказав? – помітивши сльози на очах Юннари, захвилювалась Майлін.

– Нічого, – так і тримала біля серця листи принцеса, дивлячись в нікуди. Біль від втрати матері нікуди не зник. Лиш зачаївся. Й те, що довелось використати її пам’ять таким чином, тепер здавалось жахливим блюзнірством, хоча, вони дійсно зберігались саме там – в її подарунку. Єдине, що заспокоювало – вона робила це заради благородної цілі. – Просто спитав про них, – опустила погляд на руку Юннара. – І все згадалось.

Майлін не стала втішати, розуміючи, що цей біль не здатні вгамувати ніякі слова. Вона сама була свідком тієї жахливої історії й бачила як важко переживала хворобу матері принцеса. Як невимовно раділа, коли тій ставало краще, й кожного разу спалахувала надією, що тепер так і буде. Але жахливе розчарування поверталось знов і знов, поки одного разу цей жах став остаточним.