Розділ 15

Даріан не міг заперечити, що тримати в руках цю тендітну, але з дуже привабливими формами звабу – було більш ніж приємно. Її аромат йому запам’ятався ще з першої зустрічі: солодощі теосаї в суміші з деревним ароматом баскори й гостротою перцю. Його важко було забути й він точно пасував саме цій зухвалиці, що явно балансувала на межі, намагаючись пробігти по тонкому лезу. Її красота вдало маскувала небезпеку, що таїлась в її далеко не дурненькій голівці. Але відмовитись утримати в обіймах якомога довше це втілення небезпеки він не міг. Лиш, коли два яскравих смарагди сяйнули на нього з ледь прихованою насмішкою, Мерівой випустив дівчину з рук й відпустив на крок, шанобливо схиляючи голову:

– Перепрошую, Ваша Високосте! Я хотів запобігти вашому падінню.

– Котрому з них? – двозначно всміхнувшись, ледь чутно шепнула Юннара, граючись практично у відкриту.

– Будь-якому, Ваша Високосте! – не менш двозначний вираз майнув обличчям Мерівоя. – Моя робота в цьому й полягає: вбезпечити Його Величність і його найближче оточення від неприємностей, – він важко зітхнув й додав мало не зі стогоном, ніби несучи на собі непід’ємний тягар: – І державу також.

– Ви просто неоціненна людина, Ваша Світлосте! – злегка похитуючи стегнами, Юннара оминула його й рушила до дверей артефакторної, де вже чатували двоє вартових, а двоє встигли увійти всередину, запевняючись в безпеці.

Знервовано потягнувши носом повітря, оскільки беземоційно дивитись на її ходу не вдавалось, Мерівой попрямував за принцесою, обганяючи по ходу й першим ступаючи до майстерні, переконуючись особисто, що їй нічого не загрожує.

Артефактором виявився невисокий опецькуватий чоловічок з чималеньким черевцем й товстими пальцями, що одразу ж впадали в око, оскільки людям цієї професії доводилось багато працювати з дрібними деталями, що для товстуна явно мало створювати купу складнощів. Хоча, враховуючи різноманіття пінцетів, викруток й різних гачків на робочому столі, він міг вправно оперувати й ними. Його маленькі, болотяного кольору очиці чіпко вихопили з-посеред відвідувачів спочатку фігуру лорда Мерівоя, а вже за ним й незнайомої, але явно знатної дівиці, й він спритно, як для своєї комплекції, підскочив з місця, вибігаючи з-за столу:

– Ваша Світлосте! Яка честь! – вклонився він голові королівської Служби безпеки й, одразу ж, незнайомці. – Леді!

– Її Королівська Високість, принцеса Оревантії – Юннара Оревант! – представив її лорд Мерівой, вдивляючись в майстра. – І вона дуже сподівається, що ви здатні відновити те, що колись створили.

– О! – заметушився приміщенням майстер, то щось змітаючи зі столу, то щось виставляючи на нього, то соваючи стільці, поки один з них не вхопив рукою Мерівой й поставив біля столу. – Перепрошую, перепрошую, – нервово закивав головою артефактор. – Не кожного дня в моїй скромній майстерні з’являються такі високі гості. Прошу, Ваша Високосте! – ледь не рукавом витер він навіщось стілець від уявного пилу, хоча той тут точно не спостерігався – мабуть, було вдосталь побутових артефактів.

– Дякую, – мило всміхнувшись, опустилась на запропонованого стільця Юннара, тут же продемонструвавши з-під розрізів свого кардигана коліна, обтягнуті, щоправда, ботфортами.

Помітивши, як на ніжки принцеси покосились вартові, Мерівой так зиркнув на них, що бажання дивитись кудись, окрім, як перед собою, з них миттю вивітрилось. Визирнувши за двері, голова королівської безпеки гукнув когось з супроводу:

– Дербі!

До майстерні вбіг один зі служників, що їхав з ними й вніс скриньку з грою. Залишивши її на столі, він розкланявся й вискочив.

Дванадцятигранна дошка була виконана з помаранчевого й зеленого опалів, що явно вказували на колір волосся й очей принцеси – одразу було помітно, що той, хто замовляв неабияк любив цю яскравку. Але два мечоносці й одна тінь були пошкоджені – мали надколи.

– О! – аж затрусився артефактор, потираючи руки. – Впізнаю свою роботу. Її Королівська Величність – ваша матуся – особисто замовляла в мене цю гру й саме таких кольорів, – він скинув погляд на принцесу й розплився щасливою усмішкою: – Тепер я розумію – чому.

– Ви дуже люб’язні! – вона обдала його таким яскравим смарагдовим сяйвом своїх очей, що Мерівою мимоволі захотілось опинитись на місці артефактора – він навіть головою мотнув, проганяючи ману. – Але, на жаль, як бачите, кілька фігур зазнали пошкодження. Ви ж зможете їх відновити? Для мене ця гра – дорога, як пам’ять.

– Звичайно, Ваша Високосте! Для мене це така честь! – потягнув до себе скриньку артефактор. – Все зроблю якнайшвидше. Це все? Чи ще щось бажаєте?

Юннара озирнулась на Мерівоя, що стовбичив просто за її спиною:  

– Ваша Світлосте! Ви не будете так люб’язні відійти трохи далі: в мене дуже делікатне прохання.

– Настільки, що я не можу його почути? – його чорна, як найчорніший обсидіан, брова насторожено вигнулась.

– Ви збираєтесь взяти участь в обговоренні нюансів моєї ванної? – трохи роздратований тон говорив про те, що його точно не збираються втаємничувати до таких подробиць. – Зрештою, ваша Служба матиме можливість перевірити кожен артефакт, що я тут замовлю.

Він би посперечався, але Її Високість все ж була у своєму праві, хоча й дуже обмеженому. Проте, провокувати її татуся на ще якісь необдумані дії, якщо його улюблена донечка йому пожаліється – теж не хотів, тому, відійшов на пару кроків.

Юннара, ніби неусвідомлено, покрутила в пальцях кулон  й кинула ледь помітний погляд на артефактора. Продовжуючи улесливо усміхатись, той спокійно промовив:

– Він чує тільки те, що я хочу, аби він чув.

– Певен? – вона продовжувала вертіти в руках прикрасу, ніби дійсно говорила про щось, що її трохи бентежило.

– Абсолютно! Перевірено неодноразово: мій винахід ще ні разу не давав збоїв, – задоволено кивав їй у відповідь майстер, ніби вислуховуючи завдання.

– Лунісе, ти не втомився тягати на собі такий вигляд? – ледь стрималась, щоб не приснути від сміху дівчина. – Мені навіть ілюзія здається важкою.