Розділ 14

Лорд Мерівой особисто з’явився біля дверей покоїв принцеси, щоб супроводити її в поїздці до артефакторної майстерні. Та, варто було їй вийти в коридор, як він забув за чим прийшов, буквально пожираючи її очима. Про етикет він теж забув.

Чорний, розшитий сріблом, похідний костюм так щільно обтискав її струнку постать, що фантазію особливо й напружувати не треба було, щоб намалювати те, що він все ж приховував, хоча й неохоче. Довгі поли куртки прикривали стрункі ніжки лиш частково, розлітаючись при кожному кроці, оскільки мали розрізи з чотирьох боків, щоб не заважати при верховій їзді. Лаковані ботфорти довершували цей, до демонів, спокусливий образ. А червоно-руда складно заплетена коса додавала її хазяйці ще більше витонченості й загадковості.

– Лорде Мерівой! – лукавим поглядом сяйнула на нього Юннара. – Ви прийшли супроводити мене, чи хочете поцікавитись міцністю тканини, що пішла на пошиття мого вбрання?

Голова королівської Служби безпеки миттю повернув собі серйозний вигляд, але змовчати не зміг:

– Ваша чарівність, Ваша Високосте, позбавляє не лише дару мовлення.

– Як я розумію, не надовго, – не втримавшись, з’їдучила принцеса.

Компаньйонка, що вийшла одразу ж за нею, позбавила Мерівоя необхідності відповідати на шпильку, тому, він радо пропустив її повз вуха й змахнув запрошувальним жестом:

– Прошу, леді!

В супроводі двох охоронців і їхнього начальника, дівчата рушили до сходів. Проходячи повз вітражі, Юннара періодично кидала на них погляди, сподіваючись побачити ще щось цікаве, але не бачила нічого окрім квітів, метеликів, чи пейзажів. Цього разу кольорове скло не квапилось радувати чимось більш оригінальним, окрім картинок, на яких весело вигравали бризки світла.

На подвір’ї принцесі підвели коня солової масті, що своїм забарвленням походив на денне світило – Солей. Високий скакун нетерпляче перебирав довгими ногами в очікуванні, поки його вершниця скочить на нього. Але вона так легко й швидко це зробила, що жеребець навіть покосився, злегка повертаючи голову, ніби хотів переконатись в її наявності в сідлі.

Майлін же довелось просити, аби її скакуна притримали двоє, оскільки коні чомусь не надто полюбляли приймати дівчину в якості вершниці. Можливо, вони відчували її другу, тваринну, сутність й реагували на неї інколи надто бурхливо. Проте, цього разу, кінь поводився досить миролюбно, запрявши лиш вухами й злегка фиркнувши, поки вона намагалась справитись зі спідницею, котра хоч і мала розріз, проте, заважала з легкістю сісти в сідло.

Кавалькада зрушила з місця. Для супроводу принцеси виділили десятьох воїнів, й четверо з них явно були сильними бойовими магами. І, звісно, сам лорд Мерівой – він їхав поряд з Юннарою, кидаючи періодично на неї досить зацікавлені погляди:

– Певен, що у вас мав би бути власний скакун, – нарешті озвучив він свої думки, хоча й без того знав з донесень, що це так.

– Він в мене є, – спокійно відреагувала на питання принцеса. – Але перед моїм від’їздом він раптово захворів, й тепер я припускаю, що невипадково, примусивши мене цим погодитись на карету з портальною пасткою.

– Ви не захотіли їхати іншим конем? – начебто між іншим запитував він, проте, з його вуст рідко злітало щось просто так.

– Я була засмучена хворобою свого Ґалора, й мене вмовили їхати каретою, – без задньої думки відповіла Юннара.

– А хто вмовив? – наступне питання вже змусило її насторожитись.

– Що ви хочете сказати? – похмурившись, повернулась вона до Мерівоя.

– Можливо, той, хто вмовляв, точно знав, навіщо це робить, – вже прямо висунув звинувачення він, хоча ще не знав проти кого конкретно.

– Це виключено! – вперто мотнула головою принцеса.

– Леді Квентара? – здогадавшись, кивнув за спину Мерівой.

– Вона ніколи не любила їздити верхи, – виправдовувала подругу Юннара. – Й взагалі-то, саме вона й мала їхати каретою, а я – верхи. Той, хто це підлаштував, просто добре знав наші дружні з нею стосунки й був певен, що я не захочу їхати іншим конем: особливо й вмовляти не довелось. Тим більше, що мій батько наполягав, аби я з’явилась, як належить принцесі – в сукні.

– Тобто, на кареті наполягав і Його Величність? – подумки складав картинку Мерівой.

– Це вже занадто, Ваша Світлосте! – спалахнувши, принцеса пришпорила коня й відірвалась від супроводу, не бажаючи продовжувати розмову в подібному тоні.

В неї й без того спливали підозри щодо батька, але вона повірити не могла, щоб він піддав її такій небезпеці, змовившись з демонами. Щоправда, найбільшій небезпеці її піддав визволитель, одна згадка про якого кидала її в жар: ще й досі перед очима спливали його потужні груди, міцні руки й очі, що палали вогнем. Й аромат – гіркувато-солодкий від суміші полину з мірабілісом. Чому це все її турбувало – вона не розуміла.

Четверо бойових магів миттю наздогнали її, оточивши з чотирьох сторін, хоч і на деякій відстані, а Мерівой порівнявся з нею:

– Ваша Високосте! – його тон віддавав прохолодою й докором. – Я розумію, що вам неприємна думка про підступи від найближчих людей, але для мене не має значення рівень їхньої близькості для вас – я хочу знайти того, хто підлаштував ваше викрадення. А подібних ситуацій, повірте, я бачив чимало, – він дивився прямо перед собою, і його хижий профіль робив обличчя більш зловісним, забарвлюючи цим виразом й кожне слово. – Й, надалі, пропоную не нехтувати так безпекою: демони вміють бути несподіваними. Охорону до вас приставлено саме, щоб запобігти черговому викраденню.

Юннара повернулась до нього, і в її погляді було стільки похмурості, що з яскраво-зелених очей зникло все сяйво, котрим вони зазвичай іскрили, й посеред ночі їх можна було б визнати чорними:

– Мені здається, що моє зникнення викликало б лиш полегшений видих, – не втрималась, щоб не шпигнути своєю здогадкою принцеса. – Я добре пам’ятаю, хто я тут насправді.

Мерівой поблажливо всміхнувся: