Розділ 10

Обід тягнувся нудно, якщо не рахувати кількості косих жіночих й зацікавлених чоловічих поглядів на принцесу. Навіть незворушний Мерівой пару разів стримано відсалютував їй келихом. В усякому разі, виглядало це саме так, й було дуже поганою ознакою: якщо він це собі дозволяє стосовно королівської нареченої, значить, принаймні він точно знає, що ніякого одруження не відбудеться, й всі присутні просто грають офіційно об’явлену гру.

Юннара ледь стрималась, щоб не стиснути кулаки, але боковим зором помітила погляд короля скошений на її пальці, що все щільніше стискали нещасну серветку, й піднесла її до губ – промокнути, хоча в цьому й не було потреби.

– Ви нервуєте? – його спостережливості можна було позаздрити.

– Що ви, Ваша Величносте! – усміхнулась вона так, що її усмішкою можна було отруїти половину присутніх точно. – Думаю, чи сприйме мій шлунок цю страву? – погляд принцеси опустився на тарілку, хоча натяк було точно почуто.

– Він у вас такий слабкий? – вперше за весь час гарних вуст короля торкнулось щось схоже на посмішку.

– Вибагливий, – сутужно зітхнула принцеса, недбало відкидаючи серветку на стіл.

– Мій – також! – дещо різко відповів король, підводячись й даючи зрозуміти, що обід завершено. – Тому, доведеться вам, – з утиском промовив він останнє слово, – звикати до наших страв.

Що ж, кордони було чітко окреслено. Юннара вклала пальчики в, на подив, жорстку долоню короля, котрий, видно, постійно тренувався на мечах, й підвелась разом з ним:

– Дякую, Ваша Величносте, за теплий прийом. Я можу вас попросити?

– Все, що в моїх силах, Ваша Високосте! – не надто радо, судячи з тону, сприйняв її прохання король, ведучи до виходу зі столової.

– Мечоносець й два кристали з моєї гри було пошкоджено під час подорожі. Можливо, хтось впустив скриньку. Й тепер, як ви розумієте, я не можу грати. Чи можу я просити вашого дозволу знайти артефактора, котрий все це виправить?

Неспішно король повернув до неї обличчя: в його очах сяйнуло щось середнє між цікавістю й подивом. Повисла пауза на мить перервалась неочікуваним жестом: король ледь помітно куснув губу, смикнувши вилицями, що явно вказувало на наявність цілком живої людини за непроникною крижаною маскою.

– Ви граєте у «Фальшиву корону»? – навіть в його голосі вчулось щось схоже на емоції.

Юннара знала, що Айверін Ейріконт обожнює цю гру, й в цьому їхні вподобання цілком збігались – вона теж з дитинства грала в неї, хоча їй постійно намагались вбити в голову, що це – не жіноча гра. Тільки в неї була одна особливість: чим більше їй щось забороняли, тим швидше вона порушувала заборону.

– Вас це дивує? – цього разу в її інтонаціях не було й натяку на грайливість, чи манірність – король мав сприйняти серйозно її захоплення.

– Зазвичай жінки віддають перевагу «Інтризі».

А ось це була не обтяжлива настільна гра з картками, де треба було встигнути викласти зібрані карти з потрібними зображеннями, поки вони не встигли змінитись – просто гра на швидкість.

– Я маю це розцінювати, як відмову? – розбирати типові жіночі ігри й вподобання в Юннари бажання не було.

– Ні в якому разі, – повернув праворуч Його Величність, що було не тим напрямком, звідки вона прийшла. – Я віддам розпорядження, щоб для вас виготовили новий набір, а поки ви можете обрати для гри будь-яку скриньку з моєї колекції.  

– Ви дуже люб’язні, Ваша Величносте, і я обов’язково скористаюсь вашою пропозицією, але все ж мушу просити про ще одну, – обличчям принцеси ковзнула сумна усмішка, а в стемнілих очах зблиснула волога. – Цю гру мені подарувала моя покійна матір і, як ви розумієте, для мене саме вона є особливо цінною. А замовляла вона її в Тассерії й саме в Аннорі в одного дуже вправного артефактора. Я б хотіла, щоб він її й відновлював.

Вони йшли коридором, кивками відповідаючи на привітання придворних й челяді, що подекуди зустрічались їм. Зрозуміти з виразу обличчя короля – хоче він відмовити, чи збирається погодитись – було неможливо, настільки воно було знов незворушним.

– Гаразд, – нарешті погодився той. – Напишете його ім’я й передасте записку лорду Мерівою – він потурбується про все.

Це був подвійний удар, завданий одразу двом: їй, оскільки давав зрозуміти, що кожен її крок під невсипним наглядом, й лорду Мерівою, оскільки він мав возитись з забаганками капризної принцеси. Але обурення було швидко вгамовано – вона припускала і це.

– Я б хотіла замовити в цього майстра ще деякі побутові артефакти, котрі також колись замовлялись в нього, але вже давно вийшли з ладу, – не збиралась відступати від свого задуму Юннара.

– Скажіть вже прямо: чого ви добиваєтесь? – повертаючись, зблиснув на неї дещо роздратованим поглядом король.

– Хіба я не можу дійсно мати саме такі побажання? – її великі зелені очі в обрамленні довгих густих вій виглядали зараз дійсно, як два смарагди, що випромінювали найчистіше сяйво без краплі сумнівної тіні. Абсолютно щирий погляд, бо ж і бажання було щирим. А от що стояло за ним ще – то вже інша історія.

– Ці артефакти також замовляла ваша матуся? – вони зупинились перед дверима до королівського кабінету, наскільки пам’ятала Юннара з минулих відвідувань, хоча король, начебто збирався провести свою наречену до її покоїв. Та, схоже, її прохання викликали в нього надто багато підозр й з цим треба було щось робити.

– Вона часто робила мені маленькі, але дуже приємні подарунки, – болісно смикнула куточками рота принцеса. – Два маленькі артефакти, котрі разом створювали ілюзію ранкового лісу з дзюркотінням струмочка й пташиним співом. Вони начебто нічого незначущі, але це – моя пам’ять про маму.  

Король штовхнув двері до кабінету й різко змахнув рукою:

– Прошу! Лорде Мерівой! – озирнувся він до голови своєї охорони, що йшов трохи на відстані. – Зайдете до мене за годину!

Поки він віддавав додаткові розпорядження дворецькому й секретарю, Юннара пройшлась вздовж кімнати з цікавістю її вивчаючи. Кабінет був просторим й повністю заповнений шафами з червоного дерева, як і всі меблі. Більшість полиць займали книжки. Одна вузька шафа була відведена під артефакти й алхімічні зілля. Й по центру стіни, різко вирізняючись на загальному тлі,  навпроти робочого столу стояла біла шафа, в якій зберігалась велика колекція скриньок з грою «Фальшива корона» – всі можливі варіації, починаючи від простої п’ятикутної й, завершуючи найскладнішим варіантом гри – дванадцятикутною дошкою. Остання була найцікавішою, але гра на ній могла тягнутись впродовж кількох діб.