Пролог

Півтора сторіччя тому. Записи королівських архівів Тессарії 

"Король Тессарії – Тассар Ейріконт – особисто очолював похід за Серцем Деміурга. Його  старший син Данвер загинув у безглуздому конфлікті. Загинув, захищаючи ту, через кого ця війна й розпочалась – принцесу демонів Ґлаорі д’Равей, котра мала нещастя закохатись в нього. Закохатись в людину... В принца! Але принца людей. Й демони цього не простили…

…Він не встиг врятувати свого первістка. Лише наречену, що прикривала собою вже понівечене, бездиханне тіло. Вона й сама була не в кращому стані, з останніх сил відбиваючись від п’яти демонів, які значно переважали її магічним потенціалом. Її прагнули захопити й видати заміж за того, кого призначив батько – верховний демон Ґраетії, Ґревальн д’Равей. Але серце демониці належало іншому, хоча його власне більше не билось.

Королівський загін зумів відбити нападників. Демони ж увірвались на чужу землю без жодної підтримки: вони сподівалися швидко повернути своє, але натомість наштовхнулися на відчайдушний опір. В тому бою Данвер віддав своє життя, боронячи кохану. Коли ж Ґраетія зажадала видати їй принцесу, Тассерія відповіла відмовою, і з цього почалася жорстока війна.

Військо демонів було менш чисельним, але у своїй бойовій формі кожен з них міг протистояти п’ятьом, а то й десятьом людським воїнам. А можливість атакувати з повітря була чи не вирішальною перевагою. Тассерія програвала. Палали міста. Гинули люди, а демони поступово підбирались до столиці – Аннори.

Тоді й народився план: викрасти головний артефакт Ґраетії – Серце Деміурга, котре живило своєю силою магію демонів. Його століттями насичували енергією, яку жертвували старі демони, віддаючи залишки своєї життєвої сили. Завдяки йому, міць демонів, як і регенерація – зростали багатократно й практично кожен з них міг створювати моментальні портали, з’являючись в самих несподіваних місцях. Лиш Аннора мала найпотужніший магічний захист, котрий їм не вдавалось пробити. Але все це було питанням часу.

Відновившись після поранень, Ґлаорі сама запросила аудієнцію в короля й запропонувала зухвалий план викрадення їхньої святині. На здивований погляд Тассара вона лиш скрушно похитала головою:

– Чого варта сила, коли всіх, хто нею володіє, перетворюють в знаряддя вбивства? Серце, душа, почуття – не мають ніякого значення. Тому, – її великі гарні очі сяйнули кривавою люттю, – вони заслуговують на те, щоб стати безсилими!

Хто, як не донька верховного демона, точно знала всі потаємні ходи до головного храму Ґраетії, де зберігався артефакт. Але прочинити портал одразу до головної зали не могла навіть вона: захисні магічні завіси треба було зламати.

В загін набрали найсильніших магів Тассерії. Кожен знав, що може не повернутись, та заради зупинки кровопролиття – ці люди були готові ризикнути життям. Тим більше, що з ними йшов і сам король Тассар Ейріконт. Він вмів зводити захисні бар’єри й добре знався на їхньому зламі – це була особливість його магічної сили. А жага помсти за сина тільки підсилювала її.

Вони вийшли в одному з підземних коридорів храму Серця Деміурга й за пару годин змогли проминути всі захисні бар’єри, окрім головного – ключ до якого був тільки у верховного демона. Тассару довелось повністю вкрити руки кров’ю Ґлаорі, щоб не спрацювали сигнальні пастки, зреагувавши на чужинця. Та демониця ладна була й всю її з себе сточити, аби план вдався. Проте, вона так само живилась від їхньої реліквії, тому, рани затягувались швидко, а сили навіть не втрачались.

Понад годину Тассар, підтримуваний іншими магами, мучився, розмикаючи ланку за ланкою всіх хитросплетінь бар’єра, та, зрештою, останній захист храму впав! Крізь утворений тепер принцесою демонів портал загін увійшов під похмурі багрянисто-чорні склепіння головної зали. Тут не було жодного вікна. Жодних дверей. Жодної шпарини, крізь яку можна було б просочитись всередину. Лиш портал міг впустити сюди, чи випустити звідси.

Криваво-червоний корунд*, розміром з чотири кулаки дорослого чоловіка, лежав на обсидіановому олтарі*. Схожий на серце, він, у химерних відблисках магічних світильників, здавалось, жив, скорочуючись, як справжнє. Тассару навіть вчувся його рівномірний стукіт.

– Захист довкола каменю вам не зняти непомітно – його заживлено на кров мого батька особисто, й схожість моєї з ним крові вже не спрацює, – зупинившись перед постаментом, з ненавистю дивилась на артефакт Ґлаорі, ніби він уособлював кожного, хто завдав їй болю. – Тому, просто зривайте його, забирайте й тікайте в портал.

Для Тассара зараз найголовнішим було – забрати артефакт й вивести людей неушкодженими. Якщо пощастить. Тому, останнім словам принцеси він не надав значення. Та, коли і цей бар’єр було зірвано, вона першою вхопила кристал і їх миттю накрило напівпрозорим куполом, й дуже вчасно: до зали крізь кілька порталів одразу ж увірвались більше трьох десятків демонів на чолі з самим Ґревальном д’Равеєм.   

– Ґлаорі! – його голос гримів попід склепіннями зали, відлунюючи повним презирством й зневагою. – Моя донька впала так низько, що посміла привести до нашої святині жалюгідних людей?!

Діставши з піхов кинджал, принцеса зробила ще один невеликий надріз на долоні й сточила на артефакт цівку крові, після чого передала кристал Тассару, й повернулась до батька, нахабно шкірячись йому:

– Я дуже хочу побачити, якими жалюгідними станете ви, позбавившись Серця Деміурга. На що будете здатні без додаткової сили.

– Ти теж її позбавишся, – зловісно процідив верховний демон.

– Мені байдуже, – ледь повівши в повітрі рукою, вона створила портал й кивнула Тассару: – Йдіть, поки я це все утримую. 

Обурившись ганебній пропозиції втечі, король схопив її за зап’ясток:

– Я не залишу тебе тут!

– Ви не розумієте, – в її очах зблиснули сльози, й принцеса похитала головою: – Портал тримається доти, доки його вхід укрито цим куполом. Та щойно я увійду разом із вами – захист зникне, і вони всі ринуться слідом. У вас не буде часу завершити ритуал кровного зв’язку з артефактом.