Розділ 7

Ще раз кинувши безнадійний погляд на свою сукню, котру вже ніяка побутова магія не врятувала б, Юннара підвелась й, спершись на люб’язно подану руку свого провожатого, вийшла з карети. Зрештою, не її провина, що має вигляд, явно невідповідний статусу, а статус – це не лише одяг! Головне, тримати горду поставу, й вона ступила на плитку з виглядом тричі коронованої королеви, а не жалюгідної бранки!

Її компаньйонка, вискочивши слідом, спробувала віялом, котре невідомо звідки опинилось в її руці, прикрити бодай коліно, яке зовсім вже непристойно, хоча й загадково-звабливо, визирало з розрізу, що утворився на спідниці.

– Облиш, Майлін! – сумно всміхнулась їй принцеса. – Краще все одно не буде. Проте, й гірше вже не стане.

В цей момент до Мерівоя наблизився один з гвардійців, що прийшов з боку палацу, й передав йому якийсь пакунок. Не встигла дівчина зробити й кроку, як голова королівської Служби безпеки накинув їй на плечі плащ, прикривши ним все те неподобство, котре нещодавно йменувалось сукнею.

– Дякую! – ледь помітно смикнула бровою принцеса, приховуючи свій подив. – Ви дуже люб’язні.

– Я лиш опікуюсь безпекою, – його тон, здавалось, був суцільною байдужістю, – а ваш вигляд її дещо порушує, змушуючи навіть вартових відволікатись від служби.

– А ви здатні думати про щось, окрім служби? – ображено підтиснула губи Юннара.

– Тільки поза її межами, – підставляючи лікоть, навіть не повернувся до неї Мерівой.

Влаштовувати сварку на очах купи народу, та ще й короля, що тільки-но з’явився на ґанку свого величного палацу, дівчина не збиралась, тому, мовчки вп’ялась пальцями в передпліччя свого майже рятівника й, гордо смикнувши підборіддям, рушила чорними мармуровими плитами, що вкривали доріжку до самого палацу, котрий дійсно вражав своєю величчю. Зведений з червоного й червоно-брунатного каменю, він вирізнявся яскравою плямою на тлі ніжних кольорів більшості будівель столиці, хоча й вписувався в загальний ансамбль достатньо гармонійно: мов дорогоцінний камінь в не менш дорогоцінному оздобленні.

Найбільше приваблювали око величезні вітражні вікна, малюнки на яких періодично змінювались залежно від того, як змінювалось освітлення, чи звідки на них віяв вітер. То вони вкривались дивовижними квітами, то ними пурхали невідомі птахи, або ж з’являлись магічні візерунки, нагадуючи про невсипний захист королівської резиденції. Проте, дивитись на них можна було нескінченно й, коли вона дитиною вперше опинилась з батьками на королівському прийомі з нагоди святкування перемоги над демонами, то від вікон її ледве відтягнули.

Тепер її привезли, як запоруку розсудливості її татуся – короля Оревантії, котрий вирішив, що цілком здатен мірятись силами з Тассерією й спробував відхопити в сусідів цілу провінцію, мотивуючи тим, що колись вона належала його державі. А, заразом, під здійнятий галас спробував викрасти артефакт демонів – Серце Деміурга. Обидва задуми провалились. Й тепер за цей провал мала розплачуватись його донька.

Коли в їхньому палаці з’явилась військова делегація Тассерії, а її військо стояло під стінами їхньої столиці, то умовою їх відводу був полон саме Юннари – не менше! Й лиш після того, як вона зачинившись у своїх покоях, пригрозила, що як зламають двері, то знайдуть її мертве тіло – прийшло повідомлення від Айверіна Ейріконта з компромісним рішенням, де її оголосять його нареченою. Що буде потім з її репутацією, коли весілля не відбудеться – нікого не хвилювало, оскільки незгода загрожувала продовженням війни, і явно не на користь Оревантії. А згадка про те, скільки невинних людей може ще загинути через її впертість – змусила погодитись на принизливі умови.

Лорд Мерівой підвів її до сходів, й король Тассерії люб’язно спустився до передостанньої сходинки, залишаючись все ж вище, як нагадування про її справжній статус. Високий, кремезний – він ніскільки не поступався статурою своєму головному охоронцеві, хіба був дещо молодшим. Струнке, м’язисте тіло затягував білий мундир, а по широких плечах розсипалось світле хвилясте волосся, золотаво зблискуючи в променях денного світила. Крижані у своїй похмурості сірі очі пронизували так, що холод починав пробирати зсередини. Але руку він подав:

– Ваша Високосте, ви чарівні! – його гарні, чітко окреслені губи розпливлись в, здавалось, щирій усмішці. Проте, Юннара знала ціну такій усмішці – її вчили усміхатись навіть ворогам, ніби найріднішим людям. Поки це відповідало інтересам корони…

– Ви дуже люб’язні, Ваша Величносте! – підвівшись з реверансу, вклала свої пальчики в його долоню принцеса. – Я безмежно щаслива бачити вас.  

– Навзаєм, Юннаро! Навзаєм, – він повів її сходами до дверей.

Хол королівського палацу зустрічав теплом відтінків червоного: від м’якого теракоту до глибокого винного кольору. Кам’яна підлога, відполірована до блиску, відливала легким бордовим, ніби зберігала в собі тепло ще розчервонілого від жару вугілля. Вздовж стін тягнулись високі барельєфи насиченого гранатового відтінку, чиї візерунки виглядали темнішими, наче виведені тінню.

Колони були облицьовані мармуром із ніжними прожилками рубінового, і під світлом люстр вони здавались теплими та живими. Стеля трималась на арках кольору блідо-рожевих квіток теосаї, й цей тон врівноважував глибину темніших фарб, надаючи простору легкості.

Світло, що падало з високих вікон, грало з відтінками й воно робило їх то яскравішими, то стриманішими, але в усьому залишалось відчуття гармонії та величі. Кольорове скло вражало складними малюнками: цього разу це були гранатові чудернацькі квіти, що вплітались в мереживо довгих смарагдових лоз, між якими спалахували золотаві іскри. Коли крізь них падали промені, вся зала оживала строкатим сяйвом: стіни й колони вбирали в себе відблиски, наче жевріли прихованим жаром. Тут не було холодної розкоші чи зайвої показності – лише тиха сила і відчуття, що палац випромінює тепло.

По обидва боки цієї краси вишикувались слуги з цікавістю вдивляючись в прибулу гостю. Зупинившись в центрі холу, король розвернувся до дворецького, що очолював обидва ряди: