Розділ 5

– Вітаю вас, Ваша Високосте! – почувся приємний, трохи хрипкуватий чоловічий голос. – І вас… леді Квентара, – ніби роздумуючи, звернувся він й до компаньйонки принцеси. – Може, дозволите підвестись?

Тільки зараз Юннара помітила цілий загін королівських гвардійців, що оточили їх колом, а груди, на яких вони з Майлін затишно так розляглись, були прикриті мундиром з типовими відзнаками голови королівської Служби безпеки, й погляд, що змістився на обличчя чергового рятівника, лиш підтвердив це:

– Вітаю, лорде Мерівой! – почала вона сповзати з нього, спираючись на люб’язно підставлену руку чоловіка. Навіть лежачи в дуже незручному становищі, він залишався галантним, підставивши й другу руку її напарниці. – В мене до вас купа питань, – обтрушуючись, сердито буркнула вона.

– Повірте, – підвівшись й обсмикнувши мундир, багатозначно всміхнувся головний королівський охоронець, – в мене не менше.

– Позмагаємось в кількості? – нервово постукуючи чобітком, зухвало задерла голову принцеса – цей здоровань був значно вищим від неї.

– З вами – ніколи! – обдав він її відверто іронічним осміхом. – Певен, що ви з вашою чарівністю однозначно переможете.

Юннара аж кулаки стиснула від такого нахабного натяку на її надмірну балакучість, але, помітивши трохи осудливий погляд Майлін, швидко понизила рівень свого вибуху до мінімального:

– Ніколи не мала сумнівів щодо вашого виховання, – примирливо кивнула вона, озираючи власну «чарівність» з повністю обідраною спідницею – в одному місці навіть коліно було видно. – Щоб вважати ось це, – принцеса знов струсила з себе налиплий бруд, – чарівним, треба мати неабияку уяву.

– Ви чарівні й без… – Мерівой різко затнувся, усвідомлюючи, що ледь не перетнув межу дозволеного й швидко виправився: –…беззаперечно в будь-чому.

Але його заминку було почуто: Юннара так повела бровою, що, здавалось, за мить перетворить її на найгостріше лезо, яким без проблем можна не лише язик, а й голову стяти.

– Ви… беззаперечно вмієте вишукано висловлюватись, – крижаним тоном процідила вона. – Сподіваюсь, під вашою охороною нам вже ніщо не загрожує?

– Хіба що, поїздка до королівського палацу, Ваша Високосте, – люб’язно запропонував їй спертись на лікоть Мерівой.

– Звідти вже ніхто не вискочить? – мотнула головою назад принцеса.

– Звідки? – на обличчі чоловіка навіть подив з’явився.

Роздратовано хмикнувши, Юннара все ж озирнулась, але за спиною виструнчились лиш дерева тутешнього лісу. Одне з них, скоріш за все, й послугувало порталом.

– Знущаєтесь?! – сердитим поглядом окинула вона головного охоронця.

– Як я можу, Ваша Високосте! – тамуючи нахабний осміх, докірливо похитав головою Мерівой. – Я лиш хотів звернути вашу увагу, що портал одноразовий, й з нього вже ніхто не вистрибне. Навіть, якщо хтось кинувся за вами, він надовго застрягне у міжсвітових переходах, оскільки такий портал створюють дуже індивідуально – демони майстри в цьому. Тож, він зреагував на ваш вихід й самознищився.

– А що це… – Юннарі страшенно кортіло розпитати щодо рятівника, але голова королівської Служби безпеки явно не був на це налаштований.

– Ваша Високосте, прошу до карети! – рушив він вперед, тягнучи за собою і її. – Його Величність надто нервується через ваше викрадення, тож, не будемо змушувати його очікувати.

Проминувши кілька негустих ялинників, до чиїх колючих гілок знову ж таки, мов намагнічена чіплялась її сукня, довершуючи створення абсолютно недовершеного образу, вони зрештою вийшли на дорогу, де на них очікувала карета з королівським гербом, і ще один загін гвардійців.

– Це, щоб я не втекла? – їдуче поцікавилась Юннара, відмічаючи, що навіть батько менше супроводу надав, хоча толку від нього все одно не було ніякого.

– Це, щоб гарантовано убезпечити вас від будь-чиїх зазіхань, Ваша Високосте, – прочиняючи дверцята, подав їй руку Мерівой.

Юннара з журбою подивилась на коней, на одному з яких вона радше поїхала б сама. Та вбрання явно не підходило, хоча, місцями й розпанахане, не надто заважало б сісти верхи, але таке порушення етикету було б вже надмірним. Зітхнувши, вона застрибнула всередину, мов у клітку. Слідом за нею піднялась й мовчазна Майлін. Та не встигла принцеса розкрити рота, щоб щось сказати своїй компаньйонці, як в карету сів й голова охоронців.

– Ви поїдете з нами? – не стримуючи розчарування в голосі, Юннара байдуже повернулась до віконця.

– Я головою відповідаю за вашу безпеку, Ваша Високосте, – розвіяв будь-які сумніви щодо своєї присутності лорд Мерівой. – З-під мого нагляду вас вже ніхто не висмикне.

– Сподіваюсь на це, – тихо буркнула принцеса, роздратовано спостерігаючи за його поглядом, яким він точно порівнював стан її одягу, і її компаньйонки.

– Чому в мене враження, що ви, Ваша Високосте, й ваша компаньйонка тікали явно різними шляхами? – зрештою, не втримався він від питання.

Ще б не різними! В її кишені чагарники не водяться! Але про це знати нікому не треба:

– Я бігла попереду й чіплялась за все, що могло розвісити своє колюче гілля. Майлін мала кожного разу зупинятись, щоб відчепити мою сукню, тому, в неї була можливість не зачепитись самій.

– Проте, ваша сукня виглядає так, ніби її не відчіпляли, а відривали, не надто переймаючись цілісністю, – абсолютно не задовольнився її відповіддю Мерівой.

– А ви вважаєте, що в нас був час турбуватись про цілісність якоїсь ганчірки?! – обурено пирхнула вона. – Той демон тягнув мене, мов… якусь звірину на заклання! До речі, – її тон миттю пом’якшав, а в голосі забриніли нотки зацікавленості, – чим він вам заборгував?

– Крав сливи в саду моїх батьків і його на цьому спіймали, – не роздумуючи над відповіддю, видав Мерівой явну брехню, даючи зрозуміти, що правду ніхто не скаже.

Ображено підтиснувши губи, Юннара мовчки відвернулась знов до віконця.