Розділ 2

– Даріане! – на вустах короля вигравала хитра посмішка. – Ви певні, що зараз отримаєте не фальшиву корону?

Коротко стрижений брюнет задумливо вертів у руці фігуру, витесану з червоного кристала у вигляді мечоносця, роздивляючись іншу фігуру – у вигляді синьої корони. Ніколи не можна було з певністю знати, чи ця корона виявиться справжньою – все залежало від кількості правильних ходів, а їхню правильність визначала магія самої гри. Якщо більшість його ходів були правильними, то мечоносець, ставши на клітину з короною, стане королем з золотою короною на голові. Якщо гра вирішила, що правильно ходив його супротивник, то ця корона – фальшива, й мечоносець голову втратить.

– Певен! – той, кого назвали Даріаном, вже заніс руку над клітиною з короною, але в цей момент у двері постукали.

– Увійдіть! – роздратовано кинув король, невдоволений тим, що хтось переривав його гру.

Офіцер, що ледь не вбіг до кімнати, шанобливо схилив голову:

– Ваша Величносте! Дозвольте звернутись до лорда Мерівоя! – погляд службовця видавав крайню напругу й щось схоже на злякану розгубленість.

– Доповідайте! – похмурим поглядом окинув його співрозмовник короля після поблажливого кивка свого монарха.

– Карета Її Високості леді Оревант прибула… пустою, – прибитим голосом доповів офіцер.

– В якому сенсі?! – Айверін Ейріконт – король Тассерії – з гуркотом відсунувши стільця, вискочив з-за грального столика. – Лорде Мерівой! – сірі очі молодого монарха палали навіть не гнівом – люттю: – Як взагалі подібне могло статись?! – пропалював він грозовим поглядом свого суперника по грі.

– Ваша Величносте, – підвівшись одночасно з королем, брюнет, як людина з абсолютно чистою совістю, сміливо дивився останньому в обличчя, – я розберусь. Дозвольте йти? – шанобливо мотнув він головою.

– А ви ще тут?! – їдуче процідив король.

Рвучко крутнувшись, карбованим кроком лорд Мерівой рушив до виходу, кивнувши офіцеру слідувати за ним. Вже в коридорі він порушив погрозливе мовчання:

– Як це сталось, Мелворне?

– Слідчі маги прикордоння досліджують карету, – похмурим голосом почав доповідати підлеглий. – Навіть супровід нічого не помітив, а їх був цілий загін! – обурено пирхнув офіцер. – Наша варта зустріла їх на кордоні й, звісно, за правилами, мусила перевірити пасажирів. Але… їх не було. Лиш це, – він простягнув голові королівської Служби безпеки запечатаний криваво-червоною печаткою конверт чорно-синього кольору, що вже не викликало жодних питань щодо адресата. Печатка ж у вигляді серця з вкарбованим в нього оком лиш підтверджувала певність – демони.

Мерівой повертів конверт в руці:

– Відкривати, сподіваюсь, ніхто не намагався?

– Ми пам’ятаємо інструкції, Ваша Світлосте! – трохи обурено відповів офіцер. – Прикордонники тільки перевірили чи не є воно пасткою саме по собі й переправили його магічною поштою мені.

– Що з загоном супроводу?

– Вони не перетнули кордон королівства, тому заарештувати їх не змогли, – невдоволено поморщився Мелворн.

– Королю Ореванту доповіли?

– Одразу ж! – відповідь пролунала миттю. – Навіть зв’язались з нашою людиною при дворі: принцеса Юннара дійсно покинула палац саме в цій кареті разом зі своєю компаньйонкою леді Майлін Квентара.

– Леді Квентара теж зникла? – не надто сподіваючись на диво, все ж спитав лорд Мерівой.

– В кареті, що перетнула кордон, був лиш конверт, як написано в доповіді, – чітко повторив офіцер.

– Ви віддали наказ, щоб карету доставили після обстеження на подвір’я нашої служби?

– Звісно, Ваша Світлосте! Хоча королівська варта Оревантії вимагала її повернення для власного розслідування.

Голова Служби безпеки поволі повернувся до підлеглого, втуплюючись в того прискіпливим поглядом:

– Як поводились вартові супроводу?

– Були розгублені й обурені, – простягнув йому письмову доповідь Мелворн.

Лорд Мерівой забрав доповідь й, штовхнувши двері кабінету, озирнувся до підлеглого:

– Як тільки карета прибуде – доповісте особисто! Навіть посеред ночі!

– Слухаюсь, Ваша Світлосте! – шанобливо схиливши голову, офіцер покрокував коридором.

Проходячи повз свого секретаря, голова Служби похмуро буркнув:

– Найближчі пів години мене не тривожити. Тільки, якщо королівство почне руйнуватись.

Грюкнувши дверима, він кинув конверт на стіл й потягнувся до шафки, де стояв його улюблений напій – настоянка нічної тіні. Кілька ковтків й можна було спокійно обходитись без сну кілька діб, а саме це на нього й очікувало найближчим часом.

Плеснувши в келих яскраво-блакитну рідину, він з задоволенням посмакував її терпкувато-солодкий присмак й опустився в крісло. Не треба було мати багато розуму, щоб усвідомлювати: викрадення доньки одного короля, котра є нареченою іншого – позбавить його спокою надовго, оскільки викрадачі були надто серйозними й, щоб дізнатись їхні вимоги, можна було й конверт не розкривати.

Демони давно хотіли повернути свою родову реліквію – Серце Деміурга*, котру було викрадено предками короля Айверіна Ейріконта півтори століття тому під час війни з царством демонів – Ґраетією. То була надто ризикова операція, але вона позбавила супротивника головного джерела їхньої магії й примусила капітулювати. З того часу вони не раз робили спроби повернути артефакт, але марно. Цього разу ставки були високими.

Мерівой зламав печатку: його не хвилювали можливі пастки – він їх відчував. В листі було лише два речення: «Принцеса в обмін на Серце Деміурга. Або вона зникне назавжди».

Деміург* - з давньогрецької "майстер, ремісник". Так ще називали творця всього сущого