Ритм твоїх помилок

Опритомнівши, Лія озиралась навколо. Вона перебувала у темному приміщенні, без вікон, а замість дверей була металева решітка… Лія обережно підійшла до неї. Навпроти була ще одна кімната з решіткою, а за нею була… Дівчина.

• Ей, ти мене чуєш? – крикнула Дія, але дівчина лише мовчки впилась у неї очима.

Як моторошно… Де це я? – розмірковувала вона. – І чому вона мовчить?

Раптом у кімнаті щось зашипіло… Це випустили газ у приміщення. Лія закашляла.

Що це таке? І чому мені раптом так спати захотілося? – думала вона, як раптом знепритомніла.

А тим часом Ася із мамою доїхали до відділу поліції. На вході їх чекала Тамара Ярославівна. На її щоках блищали сльози.

• Катерино! Вітаю. – схлипнувши,  привіталась вона.
• Тамарочко, й тобі привіт. Заспокойся, усе буде гаразд. – намагалася її заспокоїти Катерина.

До них підійшла жінка у поліцейській формі.

• Доброго вечора! Вітаю вас! Чи потрібна вам моя допомога?
• Вітаю, так. Мою дитину викрали. – відповіла Тамара Ярославівна.
• Ви впевнені, що її саме викрали? Можливо, ви посварились і вона просто втекла?
• Ні, Ася підтвердить. – заперечила вона.
• Яка ще Ася?
• Це найкраща подруга Лії зі школи. Вони гуляли у скверику… Ася стверджує, що її викрав чоловік й затяг Лію у свою автівку.
• Гаразд, заспокойтеся. Ми обов’язково її знайдемо. Та спершу, Асю, нам необхідно серйозно поговорити. Йди за мною.
• Е… Добре. – погодилася Ася.

Вони йшли довгим коридором й нарешті дійшли до кабінету. Поліцейська відчинила двері своїм ключем.

• Заходь.

Ася зайшла, поліцейська зачинила двері.

• Сідай.

Ася слухняно сіла в крісло, що біло поруч із нею.

• Я покликала тебе, щоб спокійно поговорити. Я лише хочу допомогти твоїй подрузі. Заспокойся, будь ласка, й спокійно розповіси мені, що тоді трапилося. І якомога швидше, адже ми не можемо витрачати марно час.
• Гаразд. Ми були у скверику. Лія чекала на  мене на лавочці. Раптом мені надійшло повідомлення від неї. – Ася простягнула руку, у якій міцно стискала телефон.
• Продовжуй. – наказала поліцейська, сфотографувавши повідомлення.
• Спочатку, я не зрозуміла до чого тут цей чоловік, але все ж таки пішла до неї. Лії не було ніде. Потім, на дорозі, я помітила чорну автівку. З неї на мене дуже підозріло косився якийсь чоловік. Мигцем, я побачила, що з одного вікна хтось показує жест, що означає, що людина просить о допомозі. Я озирнулась, не знаючи, що робити, та коли знову повернулась, автівки вже не було. А потім Лія написала мені, що її викрали. Більше я нічого не знаю, адже більше вона мені не писала.
• Добре, можеш мені, будь ласка, описати автівку й цього чоловіка? Якщо пам’ятаєш номер авто, то напиши його на цьому аркуші. – вона простягнула Асі невеличкий папірець.

Ася швидко написала номер автівки.

• У мене не виходить згадати, як виглядав чоловік та машина, адже на вулиці було темно й я не змогла добре придивитися на деталі. Мені дуже пощастило, що я встигла розібрати номер.
• Дякую, що розповіла. А тепер ходімо. Я відведу тебе до твоєї мами.

Вони знову йшли довгим коридором. У холі на них чекали Тамара й Катерина.

• Асю, з тобою все гаразд? – кинулася до неї мама.
• Так, мамо. Є новини про Лію?
• Є, але поліція тримає їх у секреті. – відповіла, заплакана Тамара Ярославівна.
• Тебе підвезе додому поліцейська. А я з Тамарою поїду шукати Лієчку.
• Самі? – здивовано, спитала Ася.
• Ні, звісно. Ми їдемо з поліцейськими.
• Е… Гаразд.
• Бережи себе. Тебе вже чекають на вулиці, йди!
• Добре, мам. Бережи себе також. Сподіваюсь, ви знайдете Лію. – кинула Ася у відповідь.

На дворі, справді, на неї чекала жінка у поліцейській формі.

• Ася Поліщук? – коротко спитала вона.
• Е… Так.
• Сідай у машину й пристібайся.
• Гаразд. – Ася слухняно сіла у авто у пристебнулась.

Їхали вони не довго – лише п'ятнадцять хвилин. Асі дуже хотілося спати. Завтра рано вставати – слід йти до школи. Тож, як тільки вона вмостилася у ліжку одразу заснула.

Наступного ранку.

Продзвенів будильник. Ася ліниво потягнулась. Гукнула маму. Катерини ще не було вдома… Ася поснідала. Зібрала свій наплічник й вирушила до школи. Перший урок – історія. Під час перевірки домашнього завдання Борис Степанович ходив рядами, від парти до парти, перевіряючи наявність виконаної роботи. Дійшла черга Асі. Борис Степанович не задоволено потер чоло.

• Асю, чому ти не виконала завдання?
• Не встигла, вибачте.
• Пробачаю, але одиницю все ж таки поставлю.