Без права на помилку

Звісно Ася хвилювалась. Під час уроків у її голові були лише думки про аноніма. На перервах тільки й обговорювала план стеження із Лією… Після школи поспішила додому збиратись. Нафарбувалась, вдягнула улюблену суконьку, взула взуття на підборах.

Стоп, я ж не на побачення йду. А раптом це дівчинка? – вчасно згадала Ася.

Довелося перевдягнутись. Вдягнула джинси, кросівки й улюблену футболку. Її їй подарувала мама на день народження. Вийшовши із дому, зайшла за Лією. Разом вони пішли до скверику.

• Якщо, що зустрінемось тут, гаразд? – промовила Лія, кивнувши на лавочку біля ліхтаря.
• Гаразд. – спокійно відповіла Ася.

На вулиці вже було дуже темно, але людно. Дорослі поспішали додому після роботи й нікому не було діла до двох дівчат-підлітків… До зустрічі із невідомим лишались лічені хвилини… Ася надіслала повідомлення.

Я на місці, а ти?

Відповідь прийшла через декілька хвилин.

Пробач, не вийшло сьогодні. Та я лишив тобі підказку, зазирни під лавочку, на якій зараз сидиш.

Ася нахилилась. Там лежало старе фото. На ній Ася, Альма та Кріс…

Звідки це фото? Я його ніколи не бачила… - стривожено промайнуло у голові.

Крім того, на самій фотографії був надпис.

Ти довірилася не тим людям.

Екран телефону знову засвітився… Повідомлення від Лії…

Асю, ти ще довго? Я слідкувала за тобою, але дуже змерзла. Сиджу, тебе чекаю.. Як раптом підходить до мене якийсь чоловік…

На цьому повідомлення обірвалось. Ася, збагнувши, що щось не те,  побігла до подруги. Та її не було… Ні на лавочці, ні десь поруч… Раптом Ася краєм ока помітила чорну автівку з відчиненим вікном, через нього на неї пильно дивився якийсь чоловік. Ася аж здригнулася, відвернулась. Коли обернулась знову, на дорозі вже нічого не було. Ні автівки, ні водія…

Ася почала швидко дзвонити Лії та вона скидала дзвінки. Раптом на телефон прийшло нове повідомлення від Лії.

Мене викрали.

Лише дві слова. Ася здригнулась й запанікувала… Жодної підказки на те, де могла би бути її подруга. І ще й ця автівка із дивним водієм. Раптом її, як блискавкою вдарило. Ася згадала, що у затемненому задньому вікні мигцем побачила жест, який молив о порятунку. На щастя, в Асі була дуже гарна зорова пам'ять, тож їй вдалося запам’ятати номер авто. Вона швидко почала дзвонити мамі Лії… На дзвінок відповіли одразу.

• Доброго вечора, Тамаро Ярославівно! Лію викрали… Ми гуляли у скверику… - захлинаючись у сльозах, Ася намагалась зв’язати до купи слова. – Чорний автомобіль… Лія в ньому із дивним водієм… Це він викрав її…
• Привіт, Асю. Як таке могло статись? Ти пам’ятаєш номер машини? Можливо ти можеш описати, як виглядало те авто, або водія. Будь-яка інформація знадобиться.
• Так, пам’ятаю. Зараз надішлю. Подзвоните мені, будь ласка, якщо знайдеться якась нова інформація або новини про Лію.
• Так, звісною Щиро дякую тобі, що запам’ятала номер автівки. Ми дуже тобі вдячні за це.

Тамара Ярославівна скинула дзвінок…

Лія

У машині було дуже темно й запах був якимось не приємним. Викрадач забрав у неї телефон, коли побачив, що вона комусь намагається написати. Увесь час дівчина мовчки молилась… А в думках маячили спогади.

Ось вона сидить на лавочці, пише Асі повідомлення, як раптом її за руку хапає якийсь тип й тягне її в якесь авто. А далі усе, як в тумані.

Машина їхала дуже швидко, у невідомому для Лії напрямку. Через якийсь час авто зупинилось. Викрадач відчинив двері й виштовхнув її з машини. Крізь сльози, Лія встигла побачити багато дерев навколо… Раптом вона знепритомніла.

Ася

Вона не тямила, що робить… Бігла туди, куди її несли власні ноги. Надворі вже була темна ніч. Задзвонив телефон. Дзвінок від мами.

• Асю, чому тебе досі немає вдома? Я переймаюсь, негайно повертайся!
• Мам, тут таке сталося… Лію викрали…
• Що??? А її батьки про це знають?
• Так, я вже подзвонила Тамарі Ярославівні.
• Доча, ти зараз де?
• Біля парку.
• Гаразд, чекай мене там. Я зараз прибіжу, підемо разом. Зараз Тамарочці подзвонюю тільки.
• Окей, буду тебе чекати.
• Добре, будь обережною!

Після дзвінку Ася присіла на лавочку, яка, на щастя, опинилась поруч із нею. Ася потроху почала заспокоюватись від шоку, як тут задзвонив телефон. На екрані висвітилось ім’я, вперше за пів року – Кріс.

Кріс??? Чому він дзвонить мені? -міркувала вона та все ж таки підняла слухавку.

• Е… привіт – зам’ялася вона. – Е… давно не розмовляли…
• Привіт, нам слід поговорити. Негайно!
• Е… Я ЗАЙНЯТА… У мене проблеми, тож давай поговоримо потім, тямиш.
• Е… так. Мені прикро, що так сталось…
• Ні, давай без цього…
• Ну, ок. Поговоримо потім, бувай… - сказав Кріс й скинув дзвінок.