Розділ 18

До голови кавалькади ми підїжджаємо пліч-о-пліч. Шепіт серед гостей не заглушає навіть дзявкіт охоплених азартом собак. Схоже, Вайолет стає знову об’єктом пліток для оточуючих і приводом гордості для тітки. 

Леді Спайк я бачу мельком. Рівно настільки, щоб зловити її схвальну посмішку. А от Маріса прилаштовується відразу за спиною. В другій парі після короля. І супроводжує її симпатичний шатен з яскравими блакитними очима, що здаються нереальними і якимись потойбічними на цілком собі простому пересічному і добродушному обличчі. 

Серце неначе з грудей ось-ось вистрибне. Привиди мої звісно ж поділись, коли я в їх так потребую. Але що тут вже сказати, планувала я цей день геть не так. А в компанії Олвін вони дійсно зайві. І я з жахом розумію, що навіть уявлення не маю, що мені зараз робити. 

― Ваша величність… ―  ледве розтуляю занімілі вуста. Проте Бардальф відразу вловлює мій ледве чутний писк.

― Так, Фіалко? ― схиляється до мене.

Ковтаю сухим горлом.

― Я… ― кусаю губи. ― Я не знаю що мені робити…

― Ти вперше на ловах?

Киваю.

― Вперше... Я взагалі лови не дуже полюбляю, ― опускаю очі додолу. Сподіваюсь, цим я ніяк його не ображу.. 

― Тоді просто слухайся мене, ― обхоплює пальцями моє підборіддя, примушуючи поглянути в очі. ― І будь на сьогодні моєю “Королевою ловів”, щоб провести традиційний обряд перед Древніми. Згода?

Знову киваю, хоч трохи лячно від подібної ролі. А ще більше від того, що я ні в зуб ногою, що за “Королева ловів” і які в мене обов’язки.

Лайон задоволено посміхається, почувши мою згоду, й несподівано примушує мого й свого коня розвернутись. А, опинившись обличчям до придворних, урочисто промовляє: 

― Вітаю вас, нащадки Древніх! ― Для шумного подвір’я його голос звучить несподівано гучно, не голосно, але чітко. А тиша запановує так, що, здається, навіть чується шурхіт сніжинок, що падають з неба додолу. ― Перед традиційними зимовими королівськими ловами ми за давньою традицією віддаємо пошану величі природи та звертаємось до Древніх та наших пращурів, що ведуть від них свої роди, за їхнім благословенням на наше майбутнє полювання. Обряд ― це символ нашої поваги до природи, в якій ми живемо і яка наділяє нас силою та життєвою енергією. Нехай наші дії будуть віддзеркаленням цієї поваги. Нехай Древні сприяють нам у наших зусиллях і допомагають нам здобути те, що ми шукаємо. Нехай наші дороги будуть освітлені вогнями мудрості та захищені могутністю природи. 

Я наче заворожена слухаю голос короля, його тембр заспокоює, ніби вводить у транс, наповнює кожну клітинку незвіданою енергією. Придворні, включаючи й пліткарку Марісу, затихли також. У останньої навіть зник мстивий вогонь з очиць. Тепер її погляд наповнений якимось світлом і умиротворенням. 

Мої очі перебігають з обличчя на обличчя, і всі вони світяться урочистістю та спокоєм. Серед натовпу вершників помічаю Есмунда в формі королівської гвардії. На відміну від усіх, хлопець зосереджений і пильний. Зустрівшись зі мною поглядом, він несподівано шепоче. Я не чую, але чітко читаю по губах: “будь обережна”. Проте задуматись над цим не встигаю, промова закінчується, і Лайон раптово знаходить мою долоню та спонукає направитись до замкової стіни. І тільки тоді я помічаю в самому кутку двора невеликий вівтар. 

Його кам'яна поверхня вкрита тонким шаром снігу, що здається пухнастою ковдрою. Обабіч стирчать тонкі, вигнуті гілочки молодих дерев, хвойні лапи та майстерно зроблені крижані вітрячки. У невеликих заглибинах видніються тонкі, наче з льоду, свічки. Їхні гнотики мерехтіть несміливими язичками полум’я, а в безкрайнє небо підіймаються тоненькі ниточки диму. 

З лівого боку вівтаря стоїть урочистий жрець тримаючи в руках величезну срібну чашу. Її стінки вкривають красиві візерунки, що зображують прекрасних оленів. Навіть ручки чаші нагадують гіллясті оленячі роги. 

Раптом приходить дивна думка, що саме в цей момент на цьому місці магія та природа зливаються в одне ціле. І це зовсім не звичайне полювання, як мені здавалось досі.

Король спішується та допомагає злізти мені, підхоплює за талію, наче я нічого не важу. Звернувши увагу на дивний крій моєї сукні, лиш хитро посміхається кутиком рота. Й, поставивши на землю, знову міцно стискає руку. 

По спині біжать мурашки, ніби хто засипав дрібний колючий лід за комір. Ми стоїмо перед жерцем, наче наречені. І в мене обертом іде голова, чи то від самого місці, чи то від важкого аромату дивних свічок, який ось тут, за корок до вівтаря, стає особливо відчутним.

― Нічого не бійся, ― ледь чутно шепоче Лайон. ― Я поруч.

А жрець, поставивши чашу на цент каменю, раптово витягує з широкого рукава прозорий, крижаний ніж.

Відблиски ранкового сонця відбиваються від прозорого леза. Я вірю Лайону, але все одно холоне в серці. Наче наяву відчуваю доторк морозного леза. 

А жрець змахує ножем, викреслюючи в повітрі прямо навпроти нас невловний звивистий символ. Потім такий самий викреслює на поверхні води, що колишеться в ритуальній чаші. 

― О, великі Древні, що подарували нам життєву силу та мудрість світу! ― розпочинає він. ― Дивлячись ваші чудеса, ми відчуваємо невичерпну вдячність за те, що маємо нагоду бути тут, перед древнім алтарем, якому тисячі років. Який є свідком вашої могутності та благословення! ― підіймає руки догори та закидає голову. 

Крижане лезо спалахує відблисками, наче наповнюється вогнем. По моєму хребту біжать лячні мурашки. Пальці в руці Лайона мимоволі здригаються, і він підбадьорливо стискає мою долоню. Але мені все одно моторошно. 

― Нині ми стоїмо перед цим вівтарем, свідком вашого тріумфу на нашій землі, з проханням і з повагою. ― схиляє голову та притуляє долоні до серця. ― Будь ласка, прийміть наші слова та наші дії як вираз поваги та відданості древній релігії, та засвідчте наш зв'язок з вами, який є досі такий же міцний та сильний, як у перші дні вашого панування. Прошу вас, Великі Древні, допомоги у нашому поході. Наділіть нас мудрістю та силою, нехай ваша магія нас оберігає від усякої небезпеки та веде нас по правильному шляху.