Розділ 17

― Вайолет!

― Вайолет!

― Вайолет!

Кричать усі разом, усі четверо. Напосідають на мене, що хочеться втягнути голову в плечі. Ледь вдається видушити спокійну та витриману посмішку й у відповідь на ввічливе: “Доброго ранку, леді!” від Одена Брікса. 

Так само стримано та ввічливо сказати:

― Вітаю! 

Привиди галасують, намагаються привернути увагу, щось розповісти навперебій. Вперше бачу їх такими стурбованими. До того ж майже усю колекцію разом. Раніше вони з’являлись поодинці. 

― Ми думали це назавжди! ― витирає носовичком кутики очей П’ятий.

― Чому ти нас не чула? ― з претензіями пристає Другий. 

― Ти себе добре почуваєш? ― турботливо заглядає в очі Четвертий

― Ми маємо з цим розібратись! ― складає руки на грудях Третій. 

Я зітхаю й давлю в собі бажання закрити вуха руками. Навіть не підозрювала, що вони можуть бути настільки галасливими. 

Оден Брікс звісно помічає мою страждальну розгубленість.

― Все гаразд, леді? Вам нездужається? ― запитує з підозрою.

― Так, усе гаразд, ― вичавлюю посмішку. ― Трішки хвилююсь. Я ще не була на полюванні… 

Нервово розправляю поділ сукні. Поки її маленьку особливість не помітно. Але як тільки сяду верхи, одразу виникнуть запитання.

― О, це цікава забава. Гадаю, вам сподобається. 

― Еге ж! ― киваю й ледь чутно шикаю на Бардальфів, мовляв, потім поговоримо. 

Привиди приходять до тями й припиняють галасувати. Але застигають довкола, пропалюючи поглядами, в яких світиться незрозумілий докір. Наче це я, а не вони мене покинули. 

Оден Брікс виводить мене на подвір’я позаду палацу. Там уже чимало гостей. Дами на конях, і джентельмени також. Відразу помічаю Олвін, вона привітно махає рукою. Її ніжно-блакитна амазонка чудово відтіняє білосніжну шкіру та золотаве волосся. 

Щось у її позі мене насторожує. Уважніше придивляюсь до стрункої постави, колін, черевиків, і раптом з жахом розумію, що дівчина сидить у дамському сідлі. Себто у тому, яке вимагає обидві ноги на один бік звішувати. Дідько, я ж була переконана що з верховою їздою проблем не буде. А мені вже підводять сумирного сіренького коника з аналогічним сідлом на спині. 

― Містер Брікс… е-е-е.. ― затинаюсь, уважно оглядаючи конячку. Лакей вже протягує руки, щоб мене підсадити. І я поспішно відступаю. ― Містер Брікс, а можна мені нормальне сідло? 

Стараюсь не думати, скільки травм отримали нещасні жінки, користуючись цим диявольським витвором.

― А що з ним не так? ― хмуриться Брікс.Уважно оглядає, власноруч підтягує попругу.  Привиди зацікавлено, всі як один схиляють голови набік. Гени… ― Все гаразд, леді Бартлед. Можете сідати, ― уже сам тягнеться до мене, щоб підсадити.

Відступаю знову. 

― Мені потрібне інше сідло! Ось таке! ― вказую на молодого чоловіка, що саме гарцює на жвавому гнідому коні, красуючись перед дамами.

― Чоловіче? ― вигукують в унісон усі чоловіки довкола мене, враховуючи мертвих. 

― Чоловіче, ― киваю. ― Я вмію лише на такому їздити.

― Але ваша сукня! ― першим оговтується Брікс. Осудливо зводить брови. ― Непристойно…

― Моя сукня особлива, і цілком дозволяє мені сісти, як годиться, ― запевняю якомога спокійніше. Хоча й обурюють пріоритети, коли пристойності ставлять вище безпеки. 

Огден Брікс киває ошелешеному лакею і той уводить коника в конюшню. 

― Зачекайте кілька хвилин, ― кланяється мені й спішить вслід за ним. 

А я зітхаю з полегшенням, нарешті опинившись на самоті. Ну майже на самоті. Й повертаюсь до Бардальфів.

― То що трапилось, і чому ви не приходили? ― питаю пошепки, з легкою ноткою образи в голосі. Хто б міг подумати, що я сумуватиму за надокучливими зверхніми королями.

― Ми приходили! Спочатку я, ― промовляє П’ятий. ― Але ти не звертала на мене увагу! ― обурено тицяє в мене пальцем.

― Тоді я, ― оголошує Четвертий.

― А далі всі ми, по черзі, ― киває Третій. ― Гадали, що хоч когось з нас ти мусиш помітити.

― А коли ти нікого з нас не почула, ― продовжує Другий. ― Запідозрили лихе… 

― Тобто не чула? Не чула і не бачила, хоч ви були в кімнаті? ― шоковано дивлюсь на кожного з мертвих королів. 

Кивають всі як один. Але відповідає знову Другий:

― Саме так, Вайолет! Ми злякались, що це назавжди. Що ти втратила дар!

― А хіба таке можливо? ― тривожно поколює під серцем. 

Бардальфи збентежено перезираються. А коли вже готуються відповісти, їх перебивають.

― Ваш кінь, леді Бартлед, ― несподівано чується голос Одена Брікса, що непомітно підкрався.

Ледь не підстрибую від несподіванки, але серце добряче так смикається у грудях. Навіть не хочу думати, як довго він стояв, поки ми захоплено з’ясовували стосунки. Щиро сподіваюсь, що почув не багато. 

― О-о-ох! ― переводжу подих. Притуляю долоню до грудей, відчуваючи як там калатає. 

― Вам допомогти? ― звичним тоном цікавиться. 

Незворушне обличчя та вираз байдужості не змінюється ні на йоту. Все ж не почув, з полегшенням роблю висновок. Й навіть дивитись боюсь у сторону привидів. 

― Так, будь ласка, ― ковтаю пересохлим горлом. Відчуваю, як потроху відновлюється дихання. Але на шкірі й досі сироти, налякав мене добряче. 

Оден киває, з легкістю, яку не очікую від худощавого, зрілого чоловіка, обхоплює мене й буквально закидає на спину конячці. Навіть охнути не встигаю, лиш намацую тремтячою рукою повід. 

― Д-д-дякую, ― видушую. Заїкання повертається, але вже не від страху. Кінь піді мною починає нетерпляче гарцювати. 

Облизую пересохлі губи.

― А я його звати? ― намагаюсь посміхнутись.

― ЇЇ, ― гмикає. Незрозуміло чого веселиться.

― Перепрошую? ― стискаю повід, й трохи вовтужусь, щоб втриматись. Конячка нервує, а я разом з нею. Все ж, варто визнати, а практики в мене не було давно. Ще й одяг сковує рухи, звісно не так, як у інших дівчат, тим можу тільки поспівчувати. Але ж і я звикла до вільнішої форми.