На жаль у легенді з першоджерел нічого конкретного не сказано. Мені навіть не доводиться додатково йти в бібліотеку. Серед книг, що я взяла минулого разу, у половині була в тій чи іншій інтерпретації представлена історія про Ровену і Трістана та палац Троянд. Схоже, в Аквіланії її дуже полюбляють.
І ось тепер я у власних покоях, після ситного та смачного сніданку, старанно читаю чергову казочку, виконуючи наказ лікаря ― берегти ногу та відпочивати.
Загалом, нещасна Ровена, як і розповідав Есмунд, дійсно важко захворіла, потрапила на прогулянці під дощ. В маренні та гарячці вона провела багато днів й зрештою відмучилась. Але Трістан не змирився з втратою й заключив з Древніми угоду ― вони повертають до життя його кохану, а він заплатить будь-яку ціну, яку вони забажають. Древні прохання виконали, але взяли як оплату інше життя. Яке, не сказали.
Ну, звісно, ― тут гмикаю ― скажуть вони, аякже. Це як в тій казці братів Грім ― віддаси те, про що не знаєш.
Знову повертаюсь до читання. Отже, плату хитрі Древні взяли, Ровена ожила, але не така як була раніше. Трістана більше не кохала, нічого не пам’ятала про минуле життя, змінилась до невпізнання. Бідося Трістан залишився ні з чим. І від туги кинувся головою униз у рів з відходами, що опоясував замок, захищаючи від штурмів. А стіни величної будівлі оповили сріблясті пагони троянд.
Ровена, до речі, так і не вийшла більше заміж, оплакувала Трістана (принаймні так сказано в легенді, а достеменно не відомо, що і кого вона оплакувала) і те, що так і не змогла його покохати, навіть щоб зберегти йому життя. Себто, мучилась докорами сумління. Звісно ж, мораль історії ― те, що вмерло, мусить мертвим залишитись. Проти природи не попреш. З цим сперечатись не збираюсь.
Мене не мораль цікавить, я, особисто, нікого не оживляла, і оживляти не збираюсь. А от натяк на потраплянство цілком собі уловлюю. Добряче так турбує думка ― якщо умовою переселення душ є угода, Древні і плата життям, то що тоді і з кого взяли за мене. Упевнена на всі сто ― я ні з ким не домовлялась, і не розплачувалась. А ще, як не сумно це визнавати, ― Вайолет таки померла. Інакше б сюди мою душу не підселили, принаймні за каноном легенди.
Задумавшись починаю гризти ніготь. Між іншим, легенда не єдина моя проблема. Ще зранку від короля надійшов лист, що аудієнція скасовується. Наше з ним особисте спілкування цілком можна зарахувати як вечірній візит до лікаря. Куди вже особистіше, не втримавшись, знову уїдливо коментую подумки. Навряд чи хтось буде з ним ближче при особистій зустрічі, ніж я у нього на руках. А ще запрошення на королівське полювання. Його величність щиро переймається, щоб я одужала до цього заходу.
Тітка, що сказати, безмірно задоволена. Цілий ранок пурхає по кімнаті, наче об’ївшийся нектару метелик. Особливо її задоволення розцвіло, коли до листа лакей ще й презентував мені невеличку, майстерно вирізьблену скриньку. Всередині, на оксамитовій подушечці покоїлась просто неймовірно красива, зроблена з прозорого ніжно-бузкового кристала брошка, у вигляді фіалки.
Тітка відразу ж наполягла, щоб я почепила її на комір. А мені було лячно її торкнутись. Здавалось, вона така тендітна й крихка, що моментально розсиплеться від грубих доторків.
― Передайте його величності, що леді Бартлет просто оніміла від захоплення й дуже вдячна за подарунок й запрошення, ― видала замість мене, поки я зачаровано кліпала очима.
― А це пристойно приймати такі дорогі подарунки? ― поцікавилась відразу ж, як залишились на одинці.
Щось сіпало всередині, а може то Другий мене настільки залякав правилами етикету. Раз поглянути на короля не можна, то що вже говорити про коштовності.
― Звісно! ― пирхнула щаслива родичка.
― І хіба не натяк на, ― почервоніла я. ― … на близкість. Будуть пліткувати…
― То хай пліткують, ― у відповідь вона безтурботно махнула рукою. ― Бути фавориткою короля теж вигідно. Займеш гарне становище і Елінор ожениш на якомусь вельможі. Але тільки багатих їй підбирай. Сама знаєш, яка у нас ситуація.
Ледь тоді стрималась, щоб не пересмикнути від огиди плечима. Але це справді жахливо. Продавати власних дітей, щоб отримати собі “плюшки”. Хай мене ― я нелюба дитина сестри, але рідну доньку! Не віриться…
Потрапила я просто потрясно. От чому, скажіть на милість, не перемістилась у світ, де час приблизно хоч трохи нагадував наше століття? І відмовитись не можу. Подарунок прийнятий, запрошення отримане… А я, між іншим, полювання варварством вважаю. Вбивати безневинних істот заради розваги жахливо! Огидно! І мерзенно!
― Вайолет. У мене справи, ― десь по полудні видає шановна родичка. Підзиває мовчазну Кайру та заходиться крутитись біля дзеркала, підбираючи вбрання. ― А ти відпочивай та набирайся сил.
Лиш киваю у відповідь. Які такі справи у тітки? Плітки з іншими опікунками й матерями, вихваляння моїми успіхами? Упевнена на всі сто ― йде вона похизуватись лиш для того, щоб побачити кислі обличчя конкуренток. Але я рада знову залишитись наодинці. Кайра мені ні краплі не заважає, займаючись своїми справами. Десь за годину вона приносить обід, який я з несподіваним апетитом зїдаю. Перевіряє загоєння моєї ноги (виявляється таке надійшло розпорядження від самого короля) і заходиться наводити лад у гардеробній.
Ми старанно відбираємо можливі варіанти суконь, що підійдуть для полювання. Виявляється у звичайній їздити верхи неможливо. Вірніше, не заведено. Обов’язково потрібно, щоб спідниця була кльош, з цупкої тканини та темного кольору. І це несподівано стає проблемою. Бо з якоїсь причини тітка не врахувала можливість потрапити у почет короля на полюванні, й у мене немає нічого подібного.
― Леді, а якщо я спробую щось з оцього зробити? ― показує, вагаючись, одну з оксамитових суконь глибокого вишневого кольору.
― А що ж ми можемо? Спідниця хоч і не вузька, проте все одно буде братись брижами та оголювати гомілки, як тільки сяду верхи… ― закушую губу. ― І подібної тканини немає, щоб підшити… хоча… ― смутна ідея мелькає в голові.